Отто розпитав про здоров’я жінки і дітей, не знаючи навіть, чи е вони у Лукана, а потім почав ділову розмову.
— Скільки вчора відправлено свиня? — запитував він, і очі його ставали круглі і холодні.
Лукан бліднув, губи йому тремтіли.
— Десятеро, десятеро, як і було наказано вашим благородієм.
Отто кілька хвилин тупим поглядом дивився на старосту, потім
його коротка дебела рука на диво швидко змахувала в повітрі, і голосний ляпас лунав на подвір’ї.
— Брешеш, стара лиса! Треба дванадцять!
— Десять наказували, ваше благородіє,— пробував оборонятися староста.
У відповідь лунав другий ляпас, і в старости загорялась друга щока.
— А корів?
— Тридцять, ваше превосходительство.
Отто лишався задоволений.
— Курей? — допитувався далі.
— Ой, з курами горе. Панові офіцеру вже нічого стріляти. Всього по селу взято на облік п’ятдесят чотири курки. То я вирішив їх залишити для вашого превосходительства.
Отто подумав якусь хвилину, потім схвально кивнув головою. Дістав з кишені широких, жаб’ячого кольору штанів блокнот, олівець, щось поспішно записав і наказав:
— Сьогодні: п’ятнадцять хороший свиня, сорок корів, триста пудів пшениця.
— Буде сполнено,— уклонявся Лукан.
Отто ховав у кишеню блокнот, обличчя його знову ставало добродушним. Він тикав старості в руки ще одну сигарету, по-дружньому плескав по плечу і відпускав з миром.
Через якийсь час, весь обвішаний пістолями, виходив на полювання Фріц, за ним, тримаючи під пахвою мішок, рушав Адольф.
Довго потім лунали по селу короткі постріли і куряче кудкудакання, на пожарищах голосили жінки, проклинали Адольфове єдине око, що, на жаль, не вилізло йому своєчасно.
Ввечері в хаті починався справжній торг. Там ділили награбоване. Кожен голосно доводив свою перевагу над іншим і претендував на лев’ячу частку здобичі. Але закінчувалось завжди однаково. Лев’ячу частку брав Отто, як старший і як неперевершений кухар.
Василько говорив матері:
— Ну й вояки! — І щось радісне світилось йому в очах. Дивився на них без страху, з почуттям огиди і зверхності.
...Одного разу збуджений Отто оголосив матері:
— Ну, хазяєчко, шкода розлучатись, та нічого не зробиш — треба. Завтра виїжджаємо. Не скучайте за нами. Наказ фюрера!
— їдьте,— тільки й прошепотіла мати, і з грудей вихопилось полегшене зітхання.
КЛЯТВ 1
Осінь, увійшовши в свої права, повелась спочатку суворо, все чогось хмурилась, сльозилась, а потім пом’якшала. Очистилось небо від хмар, по густій блакиті вийшло гуляти золоте сонце. Воно не гріло по- літньому, але золотило дерева, вкриваючи кожен листочок такими витонченими мережками, що навряд чи й художник зміг би намалювати їх на папері.
Соколиний бір тепер золотився, багрянів, палав холодним полум’ям, і кожен ранок готував все нові і нові візерунки, додавав гарячих фарб.
Такого чудового ранку хлопці знов зібрались у Соколиному бору. За минулі дні вони встигли багато чого зробити. В лісі у них був тепер свій притулок. За кілька днів і ночей вони побудували чудову землянку. Це була справжня кімната, в якій могло вміститися до десяти чоловік, її покрівля була зрівняна з землею і так замаскована, що нізащо не побачиш. На ній росла папороть, кущі горішини і колючої ожини. Свіжу розриту землю вкрило сухе листя, трава та бадилля. Здавалось, тут не ступала навіть звіряча нога, годі й думати, що тут працювали людські руки.
Вхід до землянки зробили під великим горіховим кущем. Ляду виплели з лози, вимастили глиною і уквітчали сухою травою та бадиллям, а зверху ще й гілля сухого наклали.
Хлопці дуже любили тепер проводити час у землянці, вести розмови, обмірковувати, як вони боротимуться з ворогом.
Мишків батько був пасічником. Бджіл гітлерівці знищили, але Мишко знайшов у погребі кілька кружал воску і приніс у землянку. Хлопці зробили з воску свічки, і тепер у них було світло. Дуже подобалась їм своя оселя. Стіни виплетені з лози, підлога вкрита сухим сіном, стеля дерев’яна. Навіть стіл змайстрували, а над столом поставили піонерський прапор і два маленькі портрети — Леніна і Сталіна.
Зібравшись уранці, хлопці розповідали про свої успіхи, Мишко й Тимко сяяли — вони розповсюдили за ніч сотні листівок. Жодного пожарища, жодного подвір’я не лишилось без уваги. Лише подвір’я Василька обминули. А старості Тимко накидав повен двір — хай читає, собака! У нього тепер на Лукана злість до гроба. Всю ненависть до ворога за Саву, за Савину матір, за сирітку Вірочку він спрямував проти Лукана. Тепер Тимко не дасть йому життя. Найфантастичніші кари вигадував йому хлопець. Не стріляти там чи вішати — хай йому біс — страх який! — а так допікати. Пекти, аж поки не сконає у страшних муках, або збожеволіє, чи сам повіситься!..
Хлопці захоплено розповідали, як вони ходили в нічній темряві, лишаючи по собі білі тріпотливі метелики.
Та всі їхні подвиги поблідли і померкли після того, як Василько, набравши поважно-таємничого вигляду, неквапливо витяг із кишені чорний, як вороняче крило, пістолет. Це був один із тих, що становили скарб