Unknown полностью

Фріца. Хлоп’ята аж розкрили роти, очам своїм не вірячи, а Василько, на ще більший їхній подив, вийняв кілька пачок патронів.

— Ну і штучка! — радів Тимко, ніжно погладжуючи холодне тіло пістолета, мовби це він був господарем зброї.

— І в дядька Михайла такого не було! — додав він.

— Де ти його? — поцікавився Мишко. Очі його горіли заздрістю: чого це не він здобув такі чудові речі?

Василько розповів, як він викрав цей пістолет.

— Тепер Фріц збожеволіє або, чого доброго, ще застрелить Адольфа. От добре було б!

Перший трофей розглядали довго, задоволені, що мали щастя торкатись власними руками справжньої зброї. Одностайно вирі­шили пістолет подарувати командирові загону, як тільки він прийде до них.

Одне тільки турбувало: чому він так довго не йде?

— Взагалі ми повинні збирати зброю,— повчав своїх підлеглих Ва­силько.— Все — гвинтівки, гранати, патрони.

Мишкові аж дивно було, що він досі про це не подумав. Якось двоюрідний брат Альоша з сусіднього села говорив, що знає, де є зброя, але він навіть не звернув на це уваги.

— Я обов’язково дістану,— пообіцяв він.

Потім розговорились про свою таємницю — землянку в Соколи­ному бору.

— Глядіть же мені, хлопці, про землянку нікому ні слова! На­віть рідній матері,— наказував Василько.

— Ну, ясно! — згодився Мишко.

Тимкові здалось, що цього недосить.

— Треба поклястись,— запропонував він.

Мишко зневажливо посміхнувся:

— Совість треба мати — ось головне, а клястись — забобони.

Та Василько думав інакше.

— А й справді,— сказав він.— Піонери дають урочисту обіцянку, червоноармійці клянуться перед Батьківщиною, а хіба ми не бійці? По­клястись треба. Яку ти думаєш дати клятву, Тимку?

Тимко ожив:

— Хай мені язик відсохне, хай я рідної матері й батька не побачу, якщо я де-небудь, кому-небудь, хоч і рідній матері, скажу що-небудь про нашу землянку! — випалив одним духом.

— Можна й так,— поспішно згодився Мишко, присоромлений тим, що раніше сказав невлад.

— Ні, не тільки так,— спокійно сказав Василько і задумався.

Мишко й Тимко вп’ялися в нього поглядом. Вони тільки тепер по­мітили, як змінився за останній час їхній старший товариш. На чолі лягла маленька зморшка, мов у дорослого, щоки запали, вже не були по-дитячому закруглені, а чорні очі з золотистими зіницями стали блискучі і задумливі. Темнокаштанове волосся, останнім часом зане­дбане, непідстрижене, надавало Василькові поважного вигляду. Він помітно виріс.

Полум’я свічки колихалось, іскрилось у Василькових зіницях, а він думав уголос:

•— Не лише в цьому ми повинні поклястись. Землянка — справа другорядна. Можна їх без пуття повен ліс так, для розваги, накопати. Клястись треба в тому, щоб ворога бити!

Мишко з Тимком боялись дихнути, сиділи, мов заворожені.

— Ми, молоді громадяни Радянського Союзу, комсомольці і піонери, клянемось бути вірними Вітчизні, бути вірними більшовицькій партії, вірними рідному Сталіну...

Ці слова лились у підземеллі, де ніколи не бувало денного світла, а гріли вони юнацькі серця гарячіше й тепліше від весняного сонця.

* * *

А в селі у цей час робилось таке: лисий Лукан, висолопивши язик, бігав з подвір’я на подвір’я, збирав білі, як лебедине пір’я, листівки. Хапав кожну, клав у кишеню, намагаючись не дивитись на те, що там написано. Слова лізли в очі сами і, мов їжаки, кололи серце:

«Знищуйте загарбника! Знищуйте скажених собак — підлих зрад­ників, фашистських підсобників...»

— Ти що там читаєш, куди очі вклала, нескубана вороно? — репе­тував він, побачивши якусь жінку, що розглядала листівку.

— Ану, неси лишень сюди,— наказував.— Розбестили вас по лікне­пах. Баба, а теж носа туди — в бомагу,— лаявся він, підбігаючи до жінки, що кинула на землю папірець і здивовано дивилась на розлю­ченого старосту.

— Ми з вас виб’ємо ці дурниці,— говорив Лукан з притиском, ставши перед жінкою і набираючи недбало-величної пози Отто.

Жінка не стямилась, як її обличчя спалахнуло від швидких і го­лосних ляпасів.

— Сказився ти, Лукане! — протестувала жінка.

— На вішалку хочеш? — ревів Лукан.

У жінчиних очах виразно до болю випливло спотворене обличчя Са- виної матері. Злість, ненависть у погляді згасла, плечі згорбились, і руки потяглися до фартушини, щоб витерти сльози образи, гніву та безсилля.

А Лукан уже мчав на інше пожарище.

Цього ранку спізнився він на доповідь до Отто. Коли розчервонілий і збуджений прибіг на Василькове подвір’я, там вже зібрались у до­рогу. На запряженій підводі, завантаженій різними коробками, ящиками й мішками, заклопотаний і розчервонілий порався Отто в широкому зеленому мундирі з єфрейторськими нашивками. Він прив’язував свою незмінну супутницю — німецьку похідну пічку з плитою і духовкою, весь час при цьому покрикуючи на Василькову матір, що змушена була йому прислужувати.

Лукан помітив і Фріца з Адольфом, що нагороїжились, мов півні, то мало не беручись за чуприни, то знову схиляючись над Фріцовим ящиком і тикаючи чомусь туди пальцями. Вони так галасували, що Отто, мабуть, зразу й не почув, як староста привітав його.