Отож Лукану довелось удруге, голосніше, побажати панові офіцеру доброго ранку і ще нижче вклонитись. Почувши цього разу привітання, Отто відповів неприязно:
— Пан бургомістр думає, що він великий пан. Де ваш німецький акурат?
Отто закінчив припасовувати свою пічку і, як м’яч, скотився з гори ящиків і клунків на землю.
— Виноват, ваше превосходительство, виноват! — низько кланявся староста.
— Бургомістр повинен бути точний, як годинник найкращої німецької фірми, чорт вас бери! — сердито гукав Отто.
Тремтячими руками Лукан витяг з кишені листівки, виправдуючись:
— Забігавсь, ваше превосходительство. Збирав ось це. Крамола, ваше превосходительство.
Отто схопився за листівки. Підніс до очей. Потім з потертого футляра витяг окуляри, нап’яв на круглого носа.
— «Знищуйте загарбника...» Це що таке? Кого? — запитав Лукана.
— Це, вроді, вас, ваше сіятельство,— тяг несміливо Лукан, не знаходячи слів, якими можна пояснити цю думку і, вже сказавши, ніби виправдуючись, поспішно додав: — А там далі й про мене сказано.
Очі Отто спалахнули гнівом.
— Де взяв? Хто поширює це?
— Мабуть, з літака, ваше сіятельство.
— А пан бургомістр куди дивиться? Куди, я питаю, дивиться... дивиться... дивиться...
Отто так швидко й майстерно працював долонею і кулаком, що затиснені в його руці листівки, мов білі голуби, тріпочучи крильцями, то підлітали, то відлітали від старостиного розчервонілого обличчя.
— Більше цього не буде, ваше превосходительство,— клявся, не уникаючи ударів, Лукан, немов вони були йому приємні, і слова його лились так щиро і запально, наче він справді міг керувати літаками в небі і спрямовувати їх саме туди, куди захоче Отто.
Через кілька хвилин важко навантажений віз рушив з подвір’я. Василькова мати полегшено зітхнула, мов з неї зняли непомірну ношу, і навіть машинально перехрестилась.
Вони поїхали. Лукан провів їх але за село, побожно вислухуючи накази хазяйновитого Отто. Його одного бачили гітлерівці, покидаючи оголене село, хоч за ними невидимо слідкували сотні гнівних очей, і не одне полегшене зітхання вирвалося з грудей.
На прощання Отто ткнув Луканові сигарету, милостиво поплескав по плечу, як добрий господар плескає вірного пса.
К У ВАЛА ЗОЗУЛЯ ОСІННЬОЇ НОЧІ...
Тимко не передбачав, що цієї ночі так важко буде зробити той напис.
Тільки сутеніло, коли він пробрався городами до напіврозтягнутого стіжка проти Луканового двору і там, зарившись по шию у сіно, ждав слушного моменту.
Почалося це просто. Розкидаючи вперше по селу листівки, Тимко зупинився біля Луканового подвір’я. Накидав у двір листівок, але цього здалося мало. Не було в тій листівці нічого про самого Лукана. Другим разом Тимко взяв у кишеню шматок крейди і зробив перший напис.
Тепер щодня Тимко подовгу міркував над тим, які дошкульні й образливі слова напише він Луканові сьогодні. Писати хотілось багато чого, бо ненависті Тимковій не було меж. Воріт і огорожі невистачило б, але всього зразу не напишеш. І щоразу на ворота лягало одно невелике речення, а інколи лише одно слово. Удень Тимко кидав погляд на старанно витерті ворота, помічав кислу міну і почервонілі від безсоння Луканові очі й радів. Ага, бере, значить, за живе!
Тимко розумів, що Лукан легко міг його підстерегти, впіймати або забити з рушниці. Знав — треба бути обережним. Про обережність говорив їм тоді й Іван Павлович. Але Тимко не маленький, а за вигадкою в кишеню не полізе.
Щовечора, ніби граючись, він прокрадався до стіжка, пірнав у заздалегідь приготовану й замасковану ямку і починав слідкувати за Лу- кановим подвір’ям.
Додому Лукан повертався завжди на смерканні, сторожко оглядаючись. Якийсь час снував по двору, заглядаючи в усі куточки, а вже потім ішов до хати. Голосно дзенькав замок, гриміли засуви. Деякий час через вузенькі щілини у віконницях ледве пробивалося жовтаве світло, потім і воно зникало.
Сторожко оглядаючись і прислухаючись, підповзав тоді Тимко до воріт...
Сподівався, що так буде і цього разу.
Вже стемніло, а Лукан не повертався. Тимко тимчасом думав своє. Повернеться швидко Червона Армія і татко прийде. Війна закінчиться. Люди кажуть, що через сорок днів від окупантів і пуху не лишиться. Знову все буде, як колись. Тільки Сави вже ке буде ніколи. Ох, як жаль Сави! Такий товариш був! Все говорив, що мандрівником буде, круг світу об’їде. А, бач, куди помандрував!.. Прокляті, і малого не пожаліли. А що він їм? Еге, що! Був би партизаном бойовим... Дід Макар його й поховав поряд з солдатськими могилами. Треба сьогодні обов’язково свіжих квітів на могили покласти. Цікаво — хто це ще, крім них, щодня кладе на солдатські могили квіти? І не страшно. До війни, ой, як страшно було вночі навіть повз кладовище проходити! А тепер нічого. Прийдуть з Мишком, покладуть квіти, скажуть: «Спи, СаЕО»,— і в Со-
колиний. Хороший Мишко! Він у нього тепер мов Сава. Гарячий тільки дуже, так і стережись, бо може принизити чи образити. Але то нічого.