І справді він, Тимко, любить хвастатись. Треба якось кинути цю звичку... Та чого ж це Лукана так довго немає? Ну, чекай, собако, ось повернуться наші, поставлять тебе перед усім народом — як ти в очі дивитимешся, що скажеш? Плазуватимеш гадом, проситимеш — нічого не поможе, все одно повісять. І тоді й Тимкові зовсім не буде страшно, навпаки, тільки тоді він заспокоїться... Вже зовсім темно. Хіба зараз взятись та й написати?
Тимко стискає у жмені грудочку крейди. Уже хотів висковзнути із своєї схованки, коли в кінці вулиці почулась розмова. Прислухався. То повертався Лукан. Але з ким він там розмовляє?
Тимко принишк, поглядом промацував темряву. Швидко по вулиці замаячили дві рухливі тіні. Хто там з тим собакою? За плечима гвинтівка. Ага, поліцай!
Тимкові закалаталось серце. Може, довідався про його схованку і прямує сюди з поліцаєм? Ледве стримався, щоб не виплигнути із засідки та не чкурнути звідси. Ху! Відлягло трохи від серця. Проходять вулицею. Ось спинились біля двору. Спалахнула запальничка, прикурюють.
— Так тут і стій,— чути голос Лукана.
— Добре, добре. Будьте певні!
— Як що до чого — стріляй. Хто б там не був.
— Будьте певні!
Лукан пішов до хати. Поліцай постояв хвилину біля хвіртки, потім почав марширувати по вулиці.
Тимко сидів, мов закам’янілий. «Чортів Лукан! Поліцая поставив. Як же тепер написати? Це вже й листівок йому не накидаєш. Та брешеш, поганий Лукане, все одно і напишу і накидаю. Тільки як?..»
Тимка душила злість на Лукана, на поліцая, аж сльози підступали до очей.
«Все одно — цілу ніч тут сидітиму, а своє зроблю!» вирішив він.
Тимко сердився і ждав чогось. А поліцай стовбичив на вулиці, попихкував цигаркою. І раптом Тимко пригадав, що його вже, мабуть, давно чекає Мишко. У Соколиний же треба і квітів Саві та бійцям.
«З Мишком щось вигадаємо», вирішив він і тихо виповз із сіна. Мишко зустрів його сердито:
— Не дочекаєшся тебе. Вже давним-давно були б у Соколиному. А на біса він тобі, той Лукан! Ти так у біду потрапиш. Прийде на нього час!
— То, по-твоєму, так його й не потурбувати? Так і злякатись того поліцаюги? Хай, по-твоєму, живе та радіє собака?
— Партизани все одно його повісять.
— Коли там ще повісять! Хай поки що помучиться. Бачив, як ворота витирає? Бере, значить, за серце.
Мишко проти цього не заперечував. Але що ж робити? Лізти під поліцаєві кулі?
— Обдурити якось того поліцая треба.
— Як ти його обдуриш? — сумнівався Мишко.— Коли б рушниця або хоч пістолет отой, що у Василя Івановича, та коли б стукнути, щоб перевернувся.
— А може з Василем поговорити?
— Не згодиться.
— Чому?
— Бо наказу від Івана Павловича нема на таке.
— А навіщо тут наказ? На поліцая?
— А ти ж думав як? Що ж без дисципліни буде? Може, Іван Павлович щось інше проти них замишляє, а ми тільки перешкодимо.
— Але ж листівки треба? І написати теж можна.
— Це можна. Наказ такий є.
Тимко весь час думав над тим, як усе ж таки обдурити поліцая—- відвести його хоч на кілька хвилин від Луканового двору. Мишко порадив:
— Завтра напишеш. Не стоятиме ж він шоночі.
— Чого там — завтра! Сьогодні треба: і поліцай — і написи з’являться. Сказиться, собака!
Мишкові теж сподобалась і навіть захопила ця думка.
— Ловко! І поліцай був, і партизани написали. Та написати йому, знаєш, таке... страшне. Ну хоч би так: «Собака собаку стереже, а все ж...» Ні, не так.
Тимко ожив:
— «Лукан-собака, не допоможе тобі ні гітлеряка, ні поліцаяка, а жде тебе добра ломака!» Та ше що-небудь таке, щоб обох їх у холодний піт кинуло. Це вже я вигадаю.
Мишко аж позаздрив, як дотепно і швидко складає Тимко, але тільки сказав:
— Це довго. Можна коротше. Хіба так: «Все одно повісимо!»
Вони якийсь час сперечались, що саме написати Луканові, аж поки
згодились на одному: хоч би що написати — все буде добре. Головним все ж лишалось питання — як написати?
— Та чого там довго думати! Запалити та й усе. Хай згорить, гадюка!— Мишко сказав це так твердо й рішуче, що в Тимка аж мороз пішов поза шкірою.
— Спалити, кажеш? Але він все одно етєчє,— невпевнено заявив Тимко. Це було непереконливо, але як міг зважитись Тимко на такий страх — хату палити!
Та Мишко швидко теж відмовився від своєї думки.
— Ці, палити не можна.
— Чому?
У голосі Тимка не лише здивовання, а й радість.
— Будинок такий згорить. А хіба він — його власний? То ж кол-
госпна аптека. Наші повернуться, а тоді що? Знову будувати? 1 так вже все село згоріло...
Тимко з цим був згоден. Але не міг примиритися з іншого думкою.
— То шо ж, так і не написати? Справа твоя, коли не хочеш — і сам напишу. Думаєш, злякаюсь? Бійці он на фронті щоденно воюють і до ворога підлазять — і не бояться. І я не злякаюсь. Полізу і перед носом у нього все одно напишу.
— Так і напишеш!
— А, говорити з тобою!..
Тимко вже рушив від Мишка, гнівний і рішучий.
— Та чекай ти! — крикнув Мишко.— Хоробрий який! Зараз щось вигадаємо. Листівок треба ж накидати. Знаєш як?
Тимко нерішуче спинився:
— Як?
— Тихо зайти у двір з городу і кинути листівки. Поліцай з вулиці не почує.
Тимко якусь мить думав.
— Не годиться. Написати треба теж. І обов’язково на огорожі.
Мишко сердився: