— То піди спочатку зав’яжи очі тому поліцаєві.
— Ти знаєш як? Я надумав!
Мишко слухав неуважно — а, надумав там!
— Ти зайди з того кінця вулиці і закричи по-гусячому або зозулею. Він обов’язково піде в той бік, а я тимчасом канавою до огорожі — і раз-раз! Я в одну мить!
Мишко міркував:
— Можна й так. Тільки дивись...
Тихо-тихо повз Тимко канавою. Кропива жалила руки, об якісь череп’я та склянки порізав коліна і пальці. «Знову мати допікатиме», промайнула думка. Боявся шелеснути бадиллям і весь час не зводив очей з поліцая. Тому, мабуть, надокучило ходити, і він сів на лаві біля воріт.
Здавалось, уже закінчилась довга осіння ніч, поки Тимко доповз до огорожі. Затих.
-Над селом стояло по-осінньому прозоре небо, усіяне мерехтливими зорями. Ніде ні хмаринки.
Тимко вже починав сердитись на Мишка. Підвів, мабуть! І не кує по-зозулячому, і не гелгає по-гусячому... Ну, хай знає! Все одно Тимко не піде звідси, поки не зробить свого!
Зненацька нічну тишу порушили якісь звуки. Спочатку несміливо, приглушено, а потім такий голосний гусячий гелгіт піднявся в протилежному кінці вулиці, ніби там сполошився цілий табун гусей та індиків.
Поліцай спочатку насторожився, потім схопився на ноги. Обережно попід хлівом пішов на той голос. Постояв трохи на розі, дослухаючись, потім, коли гелгіт повторився, зник за хлівом.
Довго не роздумуючи, Тимко перекинув у город жмут листівок і припав до огорожі. Заходила грудка крейди по шерхлих дошках...
А через хвилину він уже відповзав канавою, пригинаючись. Вже не гелгали гуси. Все віддаляючись, до нього неслося журливе зозуляче «ку-ку».
Для Тимка все співало. І він пожалів, що не написав Луканові:
Кувала зозуля осінньої ночі,
Хай тобі, Лукане, повилазять очі!
Над селом знову настала тиша.
ЛУКАН ТРИВОЖИТЬСЯ
Вже не одну ніч Лукан спав тривожно. Від жахливих кошмарів, загадкових снів він раптово прокидався, весь облитий холодним потом. Прокинувшись, уже довго, інколи й до самого ранку, не міг заснути.
А чого б, здавалось, турбуватись? Чому б не спати та набиратись сил, здоров’я уві сні? Адже він досяг того, про що мріяв. Перейшов на легкий панський хліб, дістав після виїзду Отто необмежену владу над селом. Жив тепер у будинку, де була до війни сільська аптека. Аптека, як сказали німці, була тепер для села непотрібна, тому всі баночки та пляшечки з незрозумілими написами Луканова жінка з дочкою звалили в кошики й виставили на горище. Колишня аптека набрала вигляду справжньої, хорошої квартири. Не можна було зробити лише одного — позбутися аптечного запаху.
Може, цей запах відбирав Луканові сон і спокій?
Ой, ні! Не це, не це його турбувало. Ось уже протягом двох тижнів він змушений був вставати рано, брати мокру ганчірку і виходити на вулицю. Кожного разу йому було там досить роботи. Треба було зібрати листівки, що біліли на його подвір’ї або були десь засунені між дошками огорожі і воріт. Треба було старанно і довго витирати написи, зроблені крейдою або звичайним вугіллям. Крейда і вугілля глибоко в’їдались у пошерхлі від часу дошки і витерти їх було важко.
Лукан уже так старанно натер частину огорожі, що вона блищала, мов паркетна підлога або шкільна класна дошка, але написи з’являлись кожного разу на новому місці, немовби той, хто писав, мав єдину мету — примусити Лукана натерти до блиску всю огорожу.
Зміст написів був дуже неприємний старості. Якщо в листівках ішла мова про зрадників і нічого не говорилось про нього особисто, то написи стосувались саме його персони. В колючих віршах, виписаних рівним і акуратним почерком на воротах, слова «Лукан Хитренний» римувались із словами «собака скажений» або староста просто обзивався такими словами, як «гад рябопузий», «шкура продажна», «катюга кривавий». Можна собі уявити, як прикро вражало це сільського «правителя»! Не маючи сил затамувати гнів, з кислою міною на обличчі він щоранку читав грізне попередження таємничих авторів.
А коли одного разу напис попередив старосту, щоб той готувався
на шибеницю, бо день розплати надходить, Лукан зовсім розгубився. Змушений був вжити якихось заходів. Довгими безсонними ночами думав про те, хто в селі міг так йому пакостити. Перебирав у пам’яті все населення, беручи до уваги всіх неблагонадійних. Виявилось, що неблаго- надійні були всі. Вдень поліція забирала з села кількох чоловіків, а деякі зникали кудись самі. З полегшенням чекав тоді ранку. А на ранок — ой, леле! — знову листівки і знову написи. І так щодня.
Спробував був поставити поліцая на варту. Та той чи проспав, чи така чиста була робота невідомих авторів, бо знову з’явились написи, ще уїдливіші й зухваліші. Подумати тільки: «Не поможе тобі, Лукан- собака, ні поліція, ні гітлеряка, хоч круть, хоч верть, а жде тебе, гада, смерть!» Ще й знаків оклику з десяток наприкінці.
То чи ж міг староста спокійно спати після всього того?