Цієї ночі ліг пізно, хотів навмисне знесилитись, щоб заснути. Та тільки заплющив очі, тільки задрімав, як почув — хтось шкрябає по шибці. Глянув у вікно, а там чиєсь страшне обличчя і дуло пістолета, спрямоване просто на нього. Жах скував Лукана. Хотів сховатися, зайти за стіну, та ноги закам’яніли і зовсім не корились. Смерть заглянула у вічі. Він закричав дико... і прокинувся.
Сидів на ліжку, важко опустивши руки, ходив по хаті, кректав, виглядав підозріло через щілину на подвір’я, легко освітлене сяйвом вищербленого місяця, безупинно курив, його так і підштовхувало вийти за ворота, подивитись, що там робиться. Та він зразу ж лякався цієї думки. Не знати який раз перевіряв, чи стоїть у кутку біля дверей рушниця, перевіряв усі засуви і защіпки.
«Тільки вийди,— думав він.— Побачиш кого чи ні, а він, може, там уже чекає твоєї появи. Бухне з-за воріт — і незчуєшся... Хай йому біс!»
його охоплював безсилий гнів. Він ненавидів усіх, все село.
Це, безумовно, вони, його односельчани, весь час ставали йому на дорозі. Не давали можливості розгорнутись раніше, дивились, як на за- чумленого, все хотіли підкорити собі його волю. Не дають можливості жити по-людському і тепер. Але ж тепер він їм не рівня. Вони — ніщо, худоба, а він — пан! Вони повинні бути чемними з ним, запобігливими, а насправді бач що: відвертаються, зустрінувшись, мов і не помічають; пишуть на воротах такі погрози, за які вішати слід кожного десятого. Подумав, чи не запросити справді на таке діло гестапівців, але знов- таки його обіймав страх. Він розумів: село метиться йому за тих трьох і не простить довіку. І так немає життя, а спробуй-но повторити! Хіба так — розправитись, помститися за все, а потім переїхати кудись? Але куди ж їхати, шукати десь синиці в небі, коли тут журавель у руках. Шкода було розставатись із старостуванням, а ще більше з будинком, так легко придбаним.
Лукан знову ламав собі голову над тим, хто зважився йому так загрожувати. Перескакуючи думкою від хати до хати, брався знову, може в сотий раз, згадувати всіх підлеглих, придивлятися до них з усіх боків.
«Ніхто інший, як дітвора», не вперше з’являлася в Лукана думка.
І чим більше він про це думав, пригадував зміст написів, почерк, тим більше впевнювався в цьому. Думаючи про такого противника, він вільніше дихав: хоч діти й балуються, але це йому смертю не загрожує...
Луканові кортіло вийти на вулицю, засісти десь у кутку, вистежити, впіймати злочинця. Він би вже знайшов спосіб, як покарати, щоб і десятому заказав. Та тільки згадував про вулицю, як впевненість знову залишала його: хтозна, чи це справді діти?
Хіба скликати всіх дітей з села і всипати щедро різок? Справа розумна і корисна, але коли б не набратись ще більшої халепи. Ось лише кільком жінкам, за прикладом Отто, надавав ляпасів, а вже чув стороною, що все село кляне його.
Розумів, що тепер треба бути терплячим і обережним, бо загинеш і незчуєшся коли. Ні, різки не годяться! Отто бив його, Лукан гадав, що дисципліна і справжнє панське поводження цього вимагали. А як вжити таких заходів до селян, що не розуміють цього та, мабуть, і розуміти не хочуть? Тут нічого не поробиш — не звикли. Але поступово звикнуть. Найголовніше — розумію привчати до покори. Хіба провести збори з дітьми, пригрозити?
Розумів, що й це не допоможе, ще більше насміхатимуться бісенята, відчувши його слабість. А що як...
Тимчасом надворі сіріло, схід червонів, непомітно надходив ранок.
Лукан поспішно схопив ганчірку, побіг на вулицю. Він ревно слідкував за написами, боячись, щоб не прочитав хто сторонній, не довідався про його сором. Поглядом ковзнув, мов по льоду, вздовж старанно натертих дощок, але ніде не примітив написів, його руді, посоловілі від безсоння очі вп’ялися в квадратний папірець. Образливі слова викликали в ньому шалений прилив гніву. Тамуючи його, Лукан почав вивчати той папірець. Аркушик з дитячого зошита. Написано уїдливо, але з дитячою наївністю. Спробував зірвати, але виявилось, що той, хто ліпив, врахував це. Наклеєно було, мабуть, столярським клеєм, бо листок вкипів у дерево. Зірвати і зберегти листок, як речовий доказ, не було ніякої можливості.
За допомогою ножика, мокрої ганчірки і нігтів Лукан старанно вишкріб папірець, тільки сиво-бура пляма лишилась на огорожі.
Саме в той час, коли староста ретельно працював, ствердилась у нього думка, що це дитячі витівки, і він уже знав, чим їх викоренити:
«Школу! Відкрити школу! Там перевиховувати їх по-своєму».
Ця думка заспокоїла Лукана. Закінчивши роботу, він ввійшов у будинок і весело наказав, як не наказував уже давно:
— Снідати!
ЛЮБОВ ІВАНТВІІА І АФІНОГЕН ПАВЛОВИЧ
Того ж дня Лукан побував у райуправі, дістав дозвіл відкрити школу і задоволений повернувся додому.
Викликав учителів. У селі їх залишилося двоє; решта були в армії або евакуювалися.
Першим до старостату прийшов Афіноген Павлович.