Він здавався таким древнім, як світ, бо сухе обличчя його було посічене густою мережею зморщок, що ніби відображали весь життєвий шлях учителя. Високе жовте чоло, на висках біле, як у голуба, волосся. Очі вчителя, колись сині, як небо, за довгі роки вицвіли. Він недобачав і завжди носив одну або дві пари окулярів. У класі він, залежно від того, куди треба було дивитись — в книжку чи на учня з останньої парти, міняв свої окуляри, блискавично пересуваючи їх. Учитель був високий, ставний. Навіть довгі роки не зігнули його постаті. Ходив дріботливим кроком, не розлучаючись ніколи з почорнілою від часу палицею.
Мало хто, хіба що найстарші, пам’ятають появу в селі першого учителя. Ще колись, в часи народництва, прибув у село учитель з дру- жиною-лікарем і невеличким хлопчиком Афіногеном. Батько зв’язав свою долю з простим народом, його рожеві мрії з часом розвіялись, але він не залишав більше села.
його син Афіноген Павлович, закінчивши навчання, замінив батька. Життя його склалось нещасливо. Одружився тут же в селі з простою селянською дівчиною. Років через десять вона померла, лишивши йому трьох синів. Більше не одружувався, сам вивів синів у люди. Один став лікарем, другий —- інженером, а найстарший — відомим ученим. Приїздили інколи, і кожен просив батька переїхати до нього. -
— А що я у вас робитиму? — питав старий учитель.— На пенсію ще не хочу.
Школа була його життям. Третє покоління навчав у селі. В останні роки за партою сиділи онуки його перших учнів. Інколи він говорив лінивому учневі:
— Твій дід Іван більше приділяв уваги математиці. Ти пішов у батька — той теж інколи лінувався. Ну, нічого! Я думаю, ми з тобою переженемо діда і батька. Не в ліньках, безумовно...
І його вицвілі очі сміялись через окуляри тепло і щиро.
Математика була улюбленим предметом учителя. Все своє життя він навчав цієї’ мудрої науки багатьох людей.
З приходом гітлерівців старий учитель, забившись у своєму батьківському напіврозваленому будиночку, який, на щастя, випадково зберігся, сумував і нудився від безділля. Евакуюватись він не зміг, бо два сини були в армії, а третього війна застала десь у далекій науковій командировці.
Майже одночасно з ним до старостату ввійшла молода дівчина. Струнка і міцна, вона пашіла здоров’ям і красою. Дві туго заплетені чорні коси спадали на плечі, великі сині очі дивились трохи здивовано і зацікавлено. У погляді її відчувалась якась настороженість і недовіра.
Це була Любов Іванівна.
В селі вона з’явилась недавно. Учителювала десь в іншому районі, а потім була переведена в липні в це село. Хто вона — ніхто до пуття й не знав. Зупинилась на квартирі в однієї колгоспниці, рідко показувалась на селі, була тиха, скромна, непомітна.
— Якась черниця,— таємниче шепотіла сусідкам її господиня.— Слова від неї за тиждень не почуєш, інколи плаче, а раз — своїми очима" бачила — богу молилася.
Жінки плутались в догадках:
— Мо’ яка шпигунка?
Коли підходили фашисти, була на диво спокійна, ніби це її зовсім не обходило. Щось вишивала, швидко й майстерно працюючи голкою; іноді задумувалась, і її великі розумні очі подовгу дивилися вдалину.
Коли вступили окупанти, її викликав якось Лукан.
— Людина ви нікому не відома. А я, як начальство, повинен знати, хто в мене живе.
Довго розглядав паспорт, професійний квиток. Документи, вираз обличчя учительки не говорили нічого ні доброго, ні поганого. Учителька, та й годі. Проте Лукан сказав:
— Підете до поліції, там видніше. Час тепер такий.
— Справа ваша,— спокійно відповіла Любов Іванівна, хоч обличчя її стало враз бліде, а погляд зажурений.
Староста зрозумів: щось тут не гаразд. Щоб заспокоїти вчительку, він сказав:
— Вам, безумовно, нічого не загрожує.
Погляд учительки став твердіший.
— А я й не боюсь. Мені не вперше. І раніше все перевіряли, хай і тепер.
— А хто вас перевіряв?
— Не знаєте хто?..
Вона розкрила сумочку, дістала якийсь папірець, подала старості.
— Батька розкуркулили, а я винна?
Прочитавши, староста споважнів, піднявся на ноги, по-дружньому поплескав дівчину по плечі.
— Так зразу б і сказали! Бачу тепер — своя людина.
В поліцію її не спровадив, а привів додому, познайомив з дочкою.
Любов- Іванівна була змушена того дня допомагати старостиній дочці і жінці виносити на горище банки і баночки. Як колишня студентка медінституту, виявила тут багато чого цінного, забрала з собою.
— Людей лікуватиму — може що зароблю.
Старостиха гаряче підтримала цей намір і похвалила вчительку за діловитість.
Тепер Лукан прийняв учителів дружньо, з радістю:
—- Як ваше здоров’ячко, Афіногене Павловичу? Крепакуєте? Ну, живіть собі на здоров’я!.. Любов Іванівно! Знайомтесь, будь ласка, це мій учитель. Ще мене колись уму-розуму вчили. І тепер пам’ятаю... — хихикав староста, широко розкриваючи рота, де стирчали рідкі пні жовтих зубів.
Лукан перейшов безпосередньо до справи.
— Маю вам, панове,— зробив притиск на останньому слові,— оголосити важливу і радісну новину.
Очима кольору рудої глини глянув на Афіногена Павловича, потім на вчительку й урочисто оголосив:
— Завтра відкриваємо школу.