Він чекав особливого ефекту від цих слів, та вони, як йому здалося, не справили ніякого враження. Афіноген Павлович, мовби зовсім не почув сказаного, а Любов Іванівна дивилась сумовитими очима кудись у куток, поверх лисої голови старости.
— Це велика радість для нас і особливо для дітвори,— додав він, очевидно не знаючи, що ще сказати.
— Так...— крякнув Афіноген Павлович і неспокійно заворушився на стільці.
— Я прошу панів учительство приступити до служби.
Мовчанку прийняв за згоду.
— Дітей треба вчити і особливо тепер.— Староста згадав неприємні написи на воротах і додав: — Щоб не зароджувались у їхніх головах неподобства. А наука, відомо єсть, не в ліс веде, а з лісу виводить. Треба виховувати богобоязливість, пошану до власті, до старших, бо без цього...
— Час, мабуть, і на пенсію,— не слухаючи старостиної мови, вголос думав Афіноген Павлович.
— Я вас дуже прошу, Афіногене Павловичу! Математику... Та, знаєте, не так, як при більшовиках, а як колись, пам’ятаєте? Я і зараз як згадаю колишні задачі, то аж серце стрепенеться і сльози навертаються. Як там сказано: «Некто продал несколько штук черного сукна по
2 рубля 44 копейки...» Красота! Справжня наука. Такі задачі за душу беруть. Так що я вас дуже прошу, Афіногене Павловичу,— по-старому, по-колишньому.
І, не. чекаючи на згоду старого вчителя, звернувся до Любові Іванівни:
— А ви будете читання й письма вчити. Мови німецької, всього потроху, щоб не росли діти дурнями.
— Добре,— не роздумуючи згодилась учителька.
— От і чудесно! — зрадів Лукан. А потім споважнів, скоцюрбле- ними пальцями обох рук пригладив розпатлані віхті волосся і поважно,
3 почуттям власної гідності, ніби між іншим, сказав: — А позаяк батюшки у нас нема, закону божого по старій пам’яті учитиму я сам.
Очі старого учителя проясніли і зацікавлено глянули на Лукана. А той, не помітивши цього погляду, провадив далі:
— І ось так гурточком, та разочком, та з божою поміччю і потрудимось для загального добра.
В цю мить поліцай вштовхнув у кімнату якусь жінку. На старосту чекала важливіша справа, і він відпустив учителів.
— До побачення! Значить, завтра починаємо. А ви вже, Афіногене Павловичу, не відмовте моєї просьби...
Не сказавши ні слова, старий, мов і не чув нічого, попрямував . з кімнати.
Вже на вулиці Афіноген Павлович взяв під руку учительку і попросив його вислухати. Довго старий не зважувався щось сказати. В ньому боролись два почуття: любов до школи і зневага до Лукано- вого задуму.
— Пробачте, колего, але як ви думаєте... як думаєте вчити?
— Ну як?.. Звичайно, як учать у школі.
— А програми, підручники?
■— Буду вчити так, як учили колись мене.— Любов Іванівна таємниче всміхнулась.
На чолі учителя залягли дві глибокі зморшки — знак того, що вчитель напружено думав. Потім зморшки розгладились, очі враз проясніли.
— Дякую! — тихо прошепотів старий. Він випустив її руку і, забувши від хвилювання попрощатись, поспішив додому.
ВИКОНУЮЧИ НАКАЗ
Зібравши за кілька днів людей до свого загону, Іван Павлович отаборився далеко в лісах за Дніпром і почав ретельно вести розвідку на одному з важливих стратегічних шляхів. Він хотів якнайшвидше довідатись, де найбільш вразливе місце для ворога.
Після розвідки місцевості було знайдено вигідне місце для початку бойових дій.
Шосейний шлях, яким безупинно посувались машини противника, проходили обози, пролягав полями, через ліски і зарослі, бори і непролазні хащі.
На' зручній позиції загін улаштував засідку.
Партизани залягли в придорожніх кущах. За спиною в них шумів сосновий ліс, а попереду, в низині, мов на долоні, лежав шлях.
Іван Павлович разом з комісаром загону обходили і ще раз перевіряли бойове розташування і готовність бійців. По флангах були виставлені «максими», в окопах причаїлись партизани з гвинтівками і ручними кулеметами. Збоку в кожного, про всякий випадок, лежали гранати а в декого пляшки з пальним.
У загоні були досвідчені воїни — партизани громадянської війни, але все ж більшість складалась із молоді, яка не чула ще посвисту кулі. Вони почували себе незвично, переживали хвилини, такі знайомі кожному, хто вперше чекав у своєму житті бою.
Командир суворо наказав нікому без його команди не стріляти. Він терпеливо чекав «більшого звіра».
Засіли партизани ще вночі. Була вже дванадцята година дня, вже пройшло десятків три машин, але нічого не траплялось підхожого.
Іванові Павловичу, що лежав на правому фланзі, вже самому почало набридати довге чекання. Вирішив: з’являться три-чотири машини— давати сигнали до бою. Пройшло з півгодини. Жодної машини не було. Він уже почав дорікати сам собі, що пропустив нагоду, але раптом
у нього зародилась нова думка, від якої він посміхнувся: «Ще вистачить на нас і машин і танків!»
Він почав спокійно крутити цигарку, задумався.
Десь удалині, здавалось посеред лісу, вчулись якісь протяжні звуки, ледве вловимий глухий шум.
Він прислухався до тих звуків: зразу не міг догадатись, в чому справа, але був упевнений, що очікуваний «звір» іде.