Командир обережно підповз ближче до шляху, виглянув з-за куща. Тепер виразно чувся глухий стукіт окованих залізом коліс, галасливі вигуки їздових — вдалині просувався великий обоз.
Збуджений Іван Павлович повернувся назад, підморгнув кулеметникам:
— Не сумуйте, бородачі, зараз робота буде!
— Та скоріше б уже! — відізвався бородатий партизан, що колись був кулеметником у Щорса.— Бо так і заснути можна. А що там?
— Обоз.
— Люблю обози. Смирна ціль,— сказав він і заклопотано почав оглядати ще раз свій «максим».
Другий номер, молодий білявий комсомолець, великими очима дивився то на командира, то на кулеметника.
Гуркіт коліс наближався, вже виразно долинали протяжні надривні вигуки: «вйо-о!»
Згодом показалась голова колони. Спереду йшла офіцерська упряжка. Великі гніді коні стомлено і поважно переставляли товсті ноги; спереду на сидінні, нахилившись вперед, застиг погонич. Великий тарантас на ресорах і гумових шинах м’яко колисав двох офіцерів.
За передньою підводою потяглися впритул інші. Обоз, мов велетенська гадюка, повільно повз перед очима. На кожній з великих гарб, навантажених ящика-ми, мішками, тюками сіна, тулились, мов папуги на ящику шарманщика, солдати. Деякі ліниво плентались збоку.
Партизани відчували себе впевнено, але разом з тим у всіх тривожно бились серця: час ішов непомірно довго, і здавалось — ніколи не буде кінця обозу.
З гущавини до Івана Павловича пробрався дозорець і доповів, то зараз колона закінчиться. Він нарахував в обозі п’ятдесят дві підводи.
І, справді, не встиг відійти дозорець, як показався хвіст обозу. Іван Павлович вже підняв був руку, щоб дати ракету, але в цей час виповзло ше дві підводи, потім одна, остання. На неї Іван Павлович звернув особливу увагу. Кіньми правив круглий дебелий гітлерівець, весь час одною рукою посмикуючи за віжки, а другою притримуючи німецьку похідну пічку з плитою і духовкою. Поряд з ним, на купі мішків і ящиків, сидів короткошиїй атлет з одним оком і з силою дув у губну гармошку. Вона цвіркуном пищала серед гучного стуку коліс на шосе. Третій, звісивши маленьку голову на тонкій довгій шиї, дрімав у задку. Іван Павлович посміхнувся і підняв руку з ракетницею.
Червона ракета веселкою перевисла через дорогу. В одну мить
ударили кулемети, гвинтівки. На дорозі звилась закривавлена гадина, яку шматували незримі удари.
Через кілька хвилин з обозом було покінчено. Партизани висипали на шлях, захоплювали озвірілих від пострілів коней, відводили в ліс, збирали трофеї...
Взявши все потрібне і цінне: зброю, боєприпаси, продовольство, партизани підпалили рештки обозу і відійшли в ліс. Ввечері трофеї були відправлені в таємний партизанський табір у великому глухому лісі, де їх чекала група бійців, залишена там для будування зимових землянок.
З групою бойових партизанів Іван Павлович лишився поблизу дороги.
Другої ночі вони так само, вже в іншому місці, організували засаду.
Але, як кажуть, лякана ворона і куща боїться. Окупанти дуже швидко засвоїли перший урок, даний партизанами. Вночі вже не було ніякого руху, і довелось знову чекати ранку.
Тепер машини йшли великими колонами. Наближаючись до лісу, фашисти відкривали по ньому ураганний вогонь.
Удень рух по шосе був безперервний, бо всі колони намагались пройти мимо лісу завидна.
Наступної ночі партизани пройшли по безлюдній дорозі кілометрів п’ятнадцять, і вона вкрилася колючими залізними жучками, розкиданими в шаховому порядку. Хоч як кинь цього жучка — він обов’язково одним вістрям у небо дивиться... Ранком зупинялись по дорозі машини, з пробитих жучками скатів із свистом виривалось стиснене повітря...
Тоді проти партизанів було кинуто поліцію, жандармів і якусь потріпану в боях частину. їх було в кілька разів більше, ніж партизанів.
Карателі щоденно нишпорили по лісі, і командир боявся, що вони викриють партизанський табір. Порадившись з комісаром, він поділив загін на невеликі бойові групи і розіслав їх у різні кінці, давши кожній завдання за п’ять днів виконати одну бойову операцію.
Гітлерівці вештались по лісу, але партизани були невловимі. Вони пересувались набагато швидше від них і однієї ночі розбили десь поліцію, другої — кілометрів за п’ятдесят звідси підбили німецькі машини. Даремно карателі нишпорили навколо. Врешті, вони покинули це марне переслідування і вирішили пильно охороняти шлях.
Партизани знову зібрались докупи, але кожна з груп повернулась удвоє-втроє більшою. Все нові й нові патріоти йшли до партизанів.
Іван Павлович наказав мінувати шосе.
На мінах підривались машини противника. Тепер гітлерівці поперед колон пускали міношукачів. Більшість мін знешкоджувалась.
Командир прийняв нове рішення. Він наказав привезти з табору шість ящиків величезних трофейних снарядів.
В одному місці шосе, перетинаючи поле, проходило через вузьке, але довге й непролазне болото. Тут був залізобетонний місток.
Місцевість ця не охоронялась, отож партизани вночі без перешкод замінували міст.
Від снарядної міни пекельної сили протягли довгу вірьовку, і кілька партизанів, замаскувавшись у прибережній осоці, чекали ранку.