Unknown полностью

Вдень потужний вибух потряс землю. Міст і велика машина, пере­повнена солдатами, злетіли в повітря.

Та німці не думали залишати цього прямого вигідного шляху. Сюди прибула команда саперів і за кілька днів відбудувала міст. Тепер він був під посиленою охороною і по шосе знову рушили колони.

Через кілька днів Іван Павлович у відкритому бою розбив охорону, і міст знову злетів у повітря.

Шлях став небезпечним для окупантів, і вони його залишили на­завжди.

Іван Павлович радісно посміхнувся, потер руки і сказав:

— А тепер візьмемось до залізниці.

На найближчу залізницю, де раніше діяла одна лише група, тепер переключився весь загін.

ПОДВІЙНА РАДІСТЬ

Осінь відходила. Вона вже зробила своє. Косим, тендітним промін­ням сонця визолотила на деревах листя, рясними дощами, як дитину, викупала його, тихими ночами і в морозні ранки посріблила кожен ли­сточок, вкриваючи його ніжними візерунками інею. Потім, награвшись листям досхочу, буйними вітрами, мов незримою рукою, зняла з дерев розкішне багряне убрання і встелила ним, мов строкатим килимом, землю.

Ліс стояв тихий, спокійний, зажурений. Він немов соромився своєї голизни.

Наближалась зима. Вона ніби десь причаїлась у глибоких яругах, у темних лісах за Дніпром,' ховаючись в них до часу від погляду сонця.

Вночі серед неба плив місяць. Небо було глибоке, бездонне, залите густою темінню, усипане міріадами рухливих мерехтливих зірок.

А ранком підіймалось сонце і геть руйнувало всю цю красу. Місяць тоді блід, зажурено загортався в небесну синяву, немов його й не було серед неба, потім повільно, крадькома пробирався за обрій.

По небу інколи пропливали запізнілі перисті хмарки, спинялись на хвилину, щоб помилуватись своєю красою у спокійній річці, і знову пливли.

У землянці було тепло й затишно. Останнього часу в ній стало тісніше. В кутку на сіні лежала купа гвинтівок, гранат, патронів.

Хлопці були вже не самі. Мишко зв’язався в сусідньому селі із своїм двоюрідним братом Альошею. У того теж були товариші. Мишко носив їм листівки, вони розповсюджували. Але головне було не це. Біля села, в якому жив Альоша, під час наступу німців точився жор­стокий бій. Багато полягло тут і наших і німців. Населення поховало радянських солдатів. Ховали подекуди разом із зброєю, інколи зброю

закопували купами окремо. Все це примітили допитливі дитячі очі. І те­пер Альоша з товаришами вишукували цю зброю і передавали Мишкові, розуміючи, що хлопці готуються- до великої справи.

Тимко не зразу залучив до справи Софійку. Вона була на два роки старшою від нього. Спочатку не довіряв сестрі, крився від неї. Не тому, що могла виказати його, а тому, що так у них повелося: весь час робили одне одному наперекір. Та якось мати побачила, що Тимко вранці по­вертався не з того боку, де жив Мишко. Вона подумала, що він зовсім і не ночує в Мишка, і збиралась при нагоді запитати про це Мишкову матір, а поки вирішила прибрати сина до рук. Тимко страждав. Треба було посилено діяти, а мати слідкувала за ним, немов за дворічним, наказавши нікуди не виходити з дому. Тимко сидів зажурений, будуючи в голові сотні планів, як позбутись материної опіки, вирватися з дому, розкидати листівки і, головне, «насолити» Луканові.

Характером Тимко був добрий і жалісливий. З жалем дивився на Вірочку, що лишилася сиротою. В його серці все дужче палала нена­висть до Лукана, який був винен у смерті Віроччиної матері. Оголо­сивши війну Луканові, він повинен вимучити ворога і перемогти. А тут мати заважає. Признатись їй? Та ніколи в світі!..

Тимко сидів хмурий, як ніч.

Ввечері, коли мати на хвилину вийшла з комірчини, до нього під­сіла Софійка, таємниче зашепотіла:

— Ти сьогодні нікуди не йди.

Тимко неприязно глянув на сестру: чого, мовляв, тобі треба?

А вона палко продовжувала:

— Давай мені, розкидаю ще краще за тебе.

— Що давай? — похмуро, з підозрою запитав Тимко.

— Та листівки ж!

Тимко розкрив рота з переляку й здивування.

— Думаєш, не знаю? Від мене не сховаєш. Давай швидше!

— Верзеш таке! Нічого я не знаю,— насупився Тимко.

— Дурень! Думаєш, я менше від тебе ненавиджу фашистів? Я б їх, гадів, руками... Всі їх ненавидять — і Галя й Марійка. Ми думаємо в партизани йти.

Тимко з недовір’ям дивився на Софійку. Жартує, мабуть, як зав­жди, бажаючи показати свою зверхність.

Ввійшла мати. Софійка, мовби не вона, замовкла.

Тимко роздумував. А й справді, чому це тільки він має право бо­ротися з ворогом? Чому не всі? І Софійка і мати? От було б добре, коли б і мати! Та й Мишко ж розповів таємницю двоюрідному братові. І Василь Іванович ще похвалив. А Софійка ж — рідна сестра. Хоч зав­жди командувала, глузувала, а все ж він її любив. І ще дужче любив би, коли б не задавалась. А тепер-він відчував свою зверхність над нею, бо вона не знає того, що знає Тимко, не робить того, що робить він.

Зважив усе, і стало соромно самому. Через власне самолюбство відштовхував рідну сестру від важливої справи.