Коли мати знову вийшла з хати, він уже сам передав їй листівки, наказавши «насолити» старості. Софійка приязно кивнула йому головою, мов рівному, навіть старшому, і від цього Тимкові стало тепло і радісно на серці. Цієї ночі Тимко, хоч і неспокійно, але спав під рідним дахом...
Василько не мав часу ні розповсюджувати листівок, ні здобувати зброї. Рідко бував навіть удома, весь час проводив у Соколиному бору. Він стомився, чекаючи партизанів. Вибився із сну, боячись проспати, їх не було. Та Василько вірив, що прийдуть. До села доходили чутки, як хвилі по воді, про те, що десь за Дніпром партизани розігнали поліцію, в іншому місці розбили обоз, підривають машини на шосе... Хлопець чекав.
його група зросла. Василько був з цього задоволений, але суворо наказав Мишкові і Тимку берегти таємницю Соколиного бору, нікому не говорити і слова про їхню землянку.
Ранком Мишко з Тимком прибули в Соколиний, ніби по дрова. Матері проти цього не заперечували, бо надходила зима, а дров не було ні поліна. Хлопці щоранку залюбки йшли по дрова, а ввечері повертались додому.
Василька застали в землянці. Він уже давно потрусив ятері, погодував коней; тепер сидів і складав листівки.
Листівки, залишені партизанами, вже давно були розкидані. Деякий час розповсюджували листівки з тим же текстом, акуратно переписаним від руки на клаптиках паперу. Тепер Василько вирішив написати нову листівку.
— Написав? — запитали хлопці в один голос, влізши в землянку.
— Написав. Не знаю тільки, чи так.
— Читай!
Василько, глянувши на хлопців червоними від безсоння очима, прочитав:
«ДОРОГІ ТОВАРИШІ!
Фашисти зробили нас нещасними. Вони убивають наших людей. Вони пограбували наших колгоспників. Вони хочуть повернути нас на кріпаків і вже гонять на панщину.
Якщо не будемо їх бити, загинемо всі в неволі. Ваші товариші — партизани вже б’ють ворога. Ідіть усі в партизани! Бийте проклятого фашиста! Всі в партизани! Вас кличе до боротьби товариш Сталін!
Хлопцям дуже сподобався цей текст. Лише Тимко почав був вимагати, щоб дописати в листівку що-небудь про старосту Лукана.
Після довгої суперечки вирішили краще згодом написати про це іншу листівку, а цієї вже не міняти.
У землянці настала тиша. Чути було лише скрипіння пер та рівне
глибоке дихання Василька, що нарешті ліг на хвилину спочити. Хлопці писали листівки, старанно виписуючи кожну букву.
Перші листівки були написані.
— А в мене краще! — прошепотів Тимко, глянувши на Мишкову роботу.
— Ти справжній друкар,— сказав Мишко, кинувши оком на Тим- кову листівку. В його голосі не чулося ні зневаги, ні заздрості.
Зашелестіли нові аркушики, заколихався вогник свічки.
— А ким ти, Мишко, хочеш бути, коли закінчиться війна? — зашепотів Тимко, якого, видно, гнітила мовчанка.
— Як — ким?
— Ну, вчитимешся на кого?
— Розіб’ємо ворога, тоді побачу. Раніше треба школу закінчити.
Василько підняв голову, якийсь час прислухався до розмови, потім
встав, глянув на листівки.
— Ти, Тимко, краще спочатку навчись, де коми ставити. Бачиш, пропустив.
Засоромлений Тимко почав шукати, де там поставити кому. Розмова перервалась.
Вже виходячи з землянки, Василько повернувся до хлопців і сказав:
— А я на агронома вчитимусь. Цікава професія!
Довго блукав він по лісі. Ходив до коней. Гладив їх, а вони довірливо терлись об нього своїми красивими головами. Дивився на них сумовитими очима і думав: «Що з вами робити!» А коні, мов розуміючи сум хлопця, нетерпляче били об землю копитами.
Василько вийшов на узлісся, оглянув долину. Важкі хмари клубочились над поверхнею ріки, спокійна вода блищала, наче скло.
«Невже ніколи не прийде секретар райкому? Невже все те, що сказано, були тільки слова?..»
Вийшов на просіку. Серце стрепенулось, очі розширились. Радість і страх охопили хлопця. Він поспішно зійшов з дороги.
Хто там був? Хто ці троє із зброєю? Партизани?.. А що як поліція?.. Василько не знав, що робити. Сміливо піти назустріч? А як то поліція? Тоді все пропало! А що як партизани? Він до них не вийде, а вони пройдуть мимо і підуть собі. А може, то сам секретар його шукає?..
Шалено стукотіло Василькове серце. Дрібний дрож тріпав гаряче тіло, голова паленіла. На очах виступили сльози.
«Що робити?»
Не міг зрушити з місця.
Ех, гинути, так гинути!.. Коли то поліцаї — що ж, тоді така його доля. А як свої...
Василько знову обережно вийшов на просіку. Там нікого не було. Аж здивувався. Закрив на мить очі, знову розплющив, але й тепер на просіці нікого не побачив.
А може, просто привиділось? Ходив же по лісі, мов сонний, весь час думаючи про одне.
Серце кудись упало, мов відірвалось, тіло стало важке, безсиле. Пригнічений Василько побрів навмання просікою.
Десь тріснула гілка. Він насторожився, прислухаючись, вдивлявся в лісові хащі.
— Василю Івановичу! Бригадире ти мій! — почув голос позад себе. Швидко обернувся і побачив секретаря райкому, що виходив до нього з гущавини молодих сосен.