Василько вмить підбіг до Івана Павловича, повис на шиї, наче у рідного батька, цілуючи його обвітрене, заросле густою бородою обличчя. Як хмара, сповнена вщерть вологою, розряджається дощем, так Василько, переповнений тяжкими переживаннями, стомлений від довгого чекання, тепер ридав теплими сльозами радості.
Вони пішли до землянки.
Мишко з Тимком зраділи не менш од Василька. Від радості не знали, що сказати, тільки з захопленням дивилися в мужнє обличчя партизанського командира, ніби бажаючи впевнитися, що це він, а не привид. Потім почали наперебій розповідати, як нетерпляче дожидали партизанів, як розповсюджували листівки, збирали зброю, доглядали коней.
— Молодці! Які молодці! — весь час повторював задоволений командир, і погляд його був по-дитячому ясний, а добрий усміх не сходив з вуст.
— Та ви ж справжні партизани! — задоволено вигукнув він, побачивши зброю.
Тут хлопці згадали про свій подарунок. Вони, не приховуючи свого торжества, вручили командирові бельгійський пістолет.
— От за це вам, хлопці, наше партизанське спасибі! Побільше збирайте зброї — партизани в боргу не залишаться. Кожна гвинтівка вб’є не менше десяти фашистів. А я особисто за такий чудовий трофей — сто обіцяю.
Він по-дружньому міцно тис хлопцям руки, пригортав до себе. Кожен з хлопців почував себе так, ніби до нього повернувся рідний батько.
— Коней і зброю ми сьогодні ж заберемо,— заявив командир.
— Ми ще дістанемо! — палко сказав Тимко. Василько і Мишко були з ним цілком згодні.
Прочитавши листівку, складену Васильком, командир знову похвалив хлопців. Потім розкрив мішок і витяг звідти кілька пачок.
— А знаєте новину? — запитав з таємничим виразом.
— Ні.— Хлопці насторожились, здогадавшись, що мова йде про фронт.
— Наші спинили під Москвою німців! — сказав командир.
Хлоп’ята щасливими очима глянули один на одного. Посміхнулись.
На серці було стільки радості, що її не відразу й виразиш словами. Вже згодом Василько сказав:
— Коли вже спинили, то швидко їх і назад погонять!
— А погонять!—дружно згодились Тимко з Мишком.
У вогкій ' землянці поселилась велика радість — подвійна радість для юних партизанів.
У ШКОЛІ
Тимка до школи привела, безумовно, не тільки цікавість. Він, правда, дуже хотів довідатись, чого там учитимуть, але над усе його цікавили зошити, які хлопцям були потрібні для листівок.
Яких тільки заходів не вживав Лукан, але діти йшли до школи неохоче, здебільшого для того, щоб уникнути неприємностей.
Діти — це діти. Минуло кілька місяців, як вони з матерями стояли ні живі ні мертві перед покривленим ганком школи. Ще й досі багатьом снились повішені на цьому ганку. А тепер, зібравшись до гурту, вони галасували, бігали навколо школи, грались на ганку.
Раптом хтось вигукнув:
— Іже єсі йде!
Мов табунець наляканих горобців, пурхнули діти в клас.
«Іже єсі» — це нове прізвисько Лукана.
Закону божого Лукан навчав не випадково, його батько був людиною набожною, він, як кажуть, без бога — ні до порога. Любив усе тертись біля церкви. Згодом став церковним старостою.
Церква стала для Луканового батька дійною коровою і зробила його таки і справді багатим. Отож він і вирішив вивести сина в попи,—• хай буде не просто Луканом, а отцем Лукіяном. Та вся «наука», що викладалась у семінарії, не могла вміститися в Лукановій голові. Через п’ять років його звідти вигнали, як ні до чого не здатного. Виніс він звідти лише кілька завчених молитов, вичинену, мов юхту, різками спину і неприємні спогади. Тепер семінарська «наука» стала йому в пригоді.
До класу він увійшов поважний, мов справжній учитель. Ще на порозі скинув з голови шапку, привітався. Поважним кроком, у роз- валку підійшов до столу, витяг з-за халяви міцну різку, поклав перед собою.
Діти завмерли. Переляканими очима дивились хто на вчителя, хто на різку.
Лукан обома руками розгладив кушики вицвілого волосся, смикнув себе за коротеньку, недавно відпущену борідку, рудими очима промацав клас.
— Хто новенький? — запитав, якось неприємно верескнувши.
Грюкнувши кришкою парти, підвівся один хлопчина, потім підвівся
Тимко.
— Чий? — Лукан втупив у Тимка очі і зморщив червоний м’ясистий ніс.
Тимко сказав.
— Дивись мені, дурню, не вчитимешся, на воздусях висічу,— пригрозив Лукан.
Після цього він діловито потер руки і наказав:
— На молитву ставай!
Загрюкали кришки парт, зачовгали ноги, і діти повиходили у прохід між партами.
— На коліна! Тобі, байбусе, окрему команду подавати? — визвірився на Тимка, який тупцював на місці, не знаючи, що йому робити.
Ще раз оглянувши з-під насуплених брів свою «отару», учитель закону божого відійшов убік і, повернувшись до класу спиною, але так, щоб одним оком бачити всіх, важко опустився на коліна. Побожно підвів хитрі руді очі до чорної дерев’яної ікони, на якій нелегко було розпізнати чорномазого бога, і зробив широкий, на всі груди розмашистий хрест.
Невміло, без усякого бажання, з почуттям сорому і ніяковості, діти захрестилися слідом за ним.
Жовте Луканове око, що пильно дивилось на ікону, все ж встигло запримітити, що білявий хлопчик зліва поклав зовсім нікудишній хрест.