—* Куди ж ти лівою хреста кладеш, лівша чортова! — вигукнув розгніваний вчитель, і його різка боляче вп’ялась в худенькі плечі хлопчика.
Дикий зойк сколихнув тишу.
— В куток! — наказав спокійно Лукан.
Тимко сполотнів. Невже це все не привиділось йому?
А Лукан уже знову розмашисто хрестився.
— Отче наш, іже есі...— затяг він гугняво і тужливо.
Невпопад, мов галасливе вороння, повторювали за ним діти слова
молитви, особливо натискаючи на ненависному «іже єсі». Протягши особливо довго і звучно слово «амінь», Лукан підвівся на ноги. Діти, насторожившись, стояли на колінах, не наважуючись встати.
— Ану ти, лівша! — звернувся Лукан до хлопчика, що стояв у кутку.
Похнюпившись, той вийшов на середину класу.
— Ставай на коліна! Клади хрест! А ви всі повторюйте, ось так! — І Лукан показав, як треба правильно хреститись. Грізний учитель, закусивши злісно губу, йшов по класу, і різка упиналася в спину якогось непоправного грішника.
— Осли! Порозпускали вас у школі, безбожників. Перехрестити лоба не вмієте. Я вас навчу, як поважати святе писаніє!
«Ну,— думав Тимко,— чекай; я тобі таке «іже єсі» придумаю, що й сам чорт такого не вигадає».
— Тепер повторимо молитву,— сказав Лукан, і плечі в учнів затремтіли, як в лихоманці,— Ану, ти, бовдуре, давай «Отче наш»,— звернувся до високого круглолицього хлопчика.
Не встиг хлопець почати, як удар різки вже на десятому слові обірвав молитву.
— В куток! — лютував учитель.— Хіба так богу моляться? Ану ти,
ворона! — звернувся потім до чорномазого низенького хлопця, що й справді чимсь нагадував вороненя.
Хвилин через двадцять половина класу, потираючи синці на спині, стояла, в кутку.
Черга дійшла до Тимка.
— Ну ти, лобуре!
— Я не вчив цього,— понуро сказав він.
— Як не вчив? — здивувався Лукан.— А тут же чув? А мати тебе вчила?
— Не вчила.
— Ну то ось я тебе повчу!
Не поспішаючи, Лукан рушив поміж партами до Тимка.
Не встиг Лукан занести різку, як Тимко вже стояв у другому кінці класу.
— А, ти так! — прошипів розлючений Лукан і, вигинаючись, пішов на нього.
Тимко кинувся до дверей. А за ним — хто через вікна, хто через двері — випурхнули всі учні.
На цьому урок закону божого скінчився.
^ Нї ї?
Тимко зупинився за школою. Хтось голосно плакав. Протиснувшись крізь гурт, Тимко побачив, що на землі сидів хлопчик, якого Лукан прозвав «вороною». Хлопчик обома руками обняв ногу, з якої цебеніла кров, і жалібно плакав.
— Хто його? — запитав Тимко.
— У вікно плигав. На склянку! — пояснив високий круглолиций хлопець.
— Хто плаче? В чому справа?
Учні повернулися на цей голос. До гурту підходила Любов Іванівна, спокійна, як завжди, усміхнена.
— Та ось... бачите...— пояснив хтось.
Учителька розкрила свій портфель, дістала звідти якісь баночки, вату, бинт.
— До весілля заживе,— пожартувала вона, перев’язавши хлопцеві рану.
Він заспокоївся і зашкандибав додому. Здалеку хлопчик в довгій темній материній корсетці справді нагадував вороненя, якому підбили крило.
Підійшов Лукан. Був спокійний, ніби нічого й не сталося. Учні підозріло поглядали йому на руки, сторонились. Та він, мабуть, не мав більше наміру застосовувати різку, чемно привітався до вчительки і цілком мирно задав учням «домашнє завдання».
— «Отче наш» на завтра щоб знали на зубок!
Та вже на уроді Любові Іванівни учні забули за все. Тимко не зводив очей з учительки і відчував себе як у справжній школі. Тихим голосом вона читала оповідання.
...Спустошене французьке місто. Наступають німці. В місті — голодні, налякані люди. Двоє французів-рибалок пробираються на річку.
Тимкові згадались ті дні, коли вони з Савою і Мишком тихими літніми ранками йшли на річку, як стрибали їх гусячі поплавці по дрібних ранкових хвильках, як, виблискуючи сріблом, звивалась риба, впіймана на гачок.
...Двох рибалок впіймали німці. Ось вони стоять, перелякані і зніяковілі, перед німецьким офіцером; на землі б’ється в неретку впіймана ними риба. Гримлять постріли, невинні рибалки падають додолу.
Тимко бачить — пробіг лугом і впав на землю Сава, бачить на шворці його матір. На очах Тимка блищали сльози.
— Діти, це оповідання із французького життя письменника Мопассана. Хто перекаже зміст?
Учні мовчали.
— Не зрозуміли, мабуть?
Піднявся круглолиций.
— Як тебе звуть?
— Микола.
— Добре. То ти перекажеш нам зміст?
— Я можу... Але хочу спитати...
— Що тебе цікавить, Миколо?
— Чи перемогли тоді німці французів?
Вчителька на якусь хвилинку задумалась, здавалось — розгубилась. Десятки допитливих, дитячих очей впилися в неї.
—- Спочатку перемогли, але потім їх звідти вигнали,— сказала учителька поспішно. Потім додала: — Але ми з вами політикою не цікавимось. Ми просто учимось... Переказуй, Миколо, зміст твору!
У Тимкових очах учителька виросла до неба. «Та це ж своя, радянська вчителька!—думав він.— Політикою не цікавиться, а читає бач які оповіданнячка!»
На перерві Тимко здружився з Миколою.
— Загарбників завжди били! Зарвуться, а потім їх і поб’ють,— прошепотів він.
— А ти звідки знаєш? — недовірливо спитав Микола.
— З історії,—сказав Тимко.