Unknown полностью

—* Куди ж ти лівою хреста кладеш, лівша чортова! — вигукнув роз­гніваний вчитель, і його різка боляче вп’ялась в худенькі плечі хлопчика.

Дикий зойк сколихнув тишу.

— В куток! — наказав спокійно Лукан.

Тимко сполотнів. Невже це все не привиділось йому?

А Лукан уже знову розмашисто хрестився.

— Отче наш, іже есі...— затяг він гугняво і тужливо.

Невпопад, мов галасливе вороння, повторювали за ним діти слова

молитви, особливо натискаючи на ненависному «іже єсі». Протягши особливо довго і звучно слово «амінь», Лукан підвівся на ноги. Діти, насторожившись, стояли на колінах, не наважуючись встати.

— Ану ти, лівша! — звернувся Лукан до хлопчика, що стояв у кутку.

Похнюпившись, той вийшов на середину класу.

— Ставай на коліна! Клади хрест! А ви всі повторюйте, ось так! — І Лукан показав, як треба правильно хреститись. Грізний учитель, за­кусивши злісно губу, йшов по класу, і різка упиналася в спину якогось непоправного грішника.

— Осли! Порозпускали вас у школі, безбожників. Перехрестити лоба не вмієте. Я вас навчу, як поважати святе писаніє!

«Ну,— думав Тимко,— чекай; я тобі таке «іже єсі» придумаю, що й сам чорт такого не вигадає».

— Тепер повторимо молитву,— сказав Лукан, і плечі в учнів за­тремтіли, як в лихоманці,— Ану, ти, бовдуре, давай «Отче наш»,— звернувся до високого круглолицього хлопчика.

Не встиг хлопець почати, як удар різки вже на десятому слові обі­рвав молитву.

— В куток! — лютував учитель.— Хіба так богу моляться? Ану ти,

ворона! — звернувся потім до чорномазого низенького хлопця, що й справді чимсь нагадував вороненя.

Хвилин через двадцять половина класу, потираючи синці на спині, стояла, в кутку.

Черга дійшла до Тимка.

— Ну ти, лобуре!

— Я не вчив цього,— понуро сказав він.

— Як не вчив? — здивувався Лукан.— А тут же чув? А мати тебе вчила?

— Не вчила.

— Ну то ось я тебе повчу!

Не поспішаючи, Лукан рушив поміж партами до Тимка.

Не встиг Лукан занести різку, як Тимко вже стояв у другому кінці класу.

— А, ти так! — прошипів розлючений Лукан і, вигинаючись, пішов на нього.

Тимко кинувся до дверей. А за ним — хто через вікна, хто через двері — випурхнули всі учні.

На цьому урок закону божого скінчився.

^ Нї ї?

Тимко зупинився за школою. Хтось голосно плакав. Протиснувшись крізь гурт, Тимко побачив, що на землі сидів хлопчик, якого Лукан про­звав «вороною». Хлопчик обома руками обняв ногу, з якої цебеніла кров, і жалібно плакав.

— Хто його? — запитав Тимко.

— У вікно плигав. На склянку! — пояснив високий круглолиций хлопець.

— Хто плаче? В чому справа?

Учні повернулися на цей голос. До гурту підходила Любов Іванівна, спокійна, як завжди, усміхнена.

— Та ось... бачите...— пояснив хтось.

Учителька розкрила свій портфель, дістала звідти якісь баночки, вату, бинт.

— До весілля заживе,— пожартувала вона, перев’язавши хлоп­цеві рану.

Він заспокоївся і зашкандибав додому. Здалеку хлопчик в довгій темній материній корсетці справді нагадував вороненя, якому підбили крило.

Підійшов Лукан. Був спокійний, ніби нічого й не сталося. Учні підозріло поглядали йому на руки, сторонились. Та він, мабуть, не мав більше наміру застосовувати різку, чемно привітався до вчительки і ціл­ком мирно задав учням «домашнє завдання».

— «Отче наш» на завтра щоб знали на зубок!

Та вже на уроді Любові Іванівни учні забули за все. Тимко не зводив очей з учительки і відчував себе як у справжній школі. Тихим голосом вона читала оповідання.

...Спустошене французьке місто. Наступають німці. В місті — голодні, налякані люди. Двоє французів-рибалок пробираються на річку.

Тимкові згадались ті дні, коли вони з Савою і Мишком тихими літ­німи ранками йшли на річку, як стрибали їх гусячі поплавці по дрібних ранкових хвильках, як, виблискуючи сріблом, звивалась риба, впіймана на гачок.

...Двох рибалок впіймали німці. Ось вони стоять, перелякані і зніяковілі, перед німецьким офіцером; на землі б’ється в неретку впіймана ними риба. Гримлять постріли, невинні рибалки падають додолу.

Тимко бачить — пробіг лугом і впав на землю Сава, бачить на шворці його матір. На очах Тимка блищали сльози.

— Діти, це оповідання із французького життя письменника Мопас­сана. Хто перекаже зміст?

Учні мовчали.

— Не зрозуміли, мабуть?

Піднявся круглолиций.

— Як тебе звуть?

— Микола.

— Добре. То ти перекажеш нам зміст?

— Я можу... Але хочу спитати...

— Що тебе цікавить, Миколо?

— Чи перемогли тоді німці французів?

Вчителька на якусь хвилинку задумалась, здавалось — розгубилась. Десятки допитливих, дитячих очей впилися в неї.

—- Спочатку перемогли, але потім їх звідти вигнали,— сказала учи­телька поспішно. Потім додала: — Але ми з вами політикою не ціка­вимось. Ми просто учимось... Переказуй, Миколо, зміст твору!

У Тимкових очах учителька виросла до неба. «Та це ж своя, ра­дянська вчителька!—думав він.— Політикою не цікавиться, а читає бач які оповіданнячка!»

На перерві Тимко здружився з Миколою.

— Загарбників завжди били! Зарвуться, а потім їх і поб’ють,— про­шепотів він.

— А ти звідки знаєш? — недовірливо спитав Микола.

— З історії,—сказав Тимко.