На уроці письма Любов Іванівна роздала учням по аркушику паперу, одного хлопчика викликала до дошки. Продиктувала:
— «Наближається велике свято».
Микола засовався на парті, прошепотів до Тимка:
— Через п’ять днів Жовтневі свята.
Тимко був упевнений, що не про підмети й присудки нагадувала Любов Іванівна учням, а саме про це, велике, важливе...
Вона диктувала речення за реченням, але учнів уже не покидала думка про наступне свято.
Афіноген Павлович без жодного вступу наказав розв’язати кілька прикладів, потім диктував із старезного задачника в рудій картонній оправі задачу. Хтось комусь продав з своєї крамниці оптом кілька штук сукна, багато аршинів ситцю і в додаток скількись пудів і фунтів чаю...
Перед Тимковими очима ці «хтось», старі і запорошені, перекидались аршинами, шелестіли ситцем, принюхувались до пачок чаю, що зацвів на темних полицях. Він смачно позіхнув.
Та ось учитель поклав на стіл задачник. Він диктував задачу з пам’яті:
— В одному селі було п’ятсот дворів. Хтось спалив чотириста двадцять дворів. Треба взнати, який процент дворів уцілів у цьому селі.
Тепер цей «хтось» не був старий і запорошений. Живим і відчутним він виступив на шкільний ганок, у високому кашкеті, з червоним обличчям і олов’яними очима, тупо глянув на Тимка, пожував у сухих губах сигарету, виплюнув просто перед себе.
Це був він,—-той, що спалив Тимкове село.
Уроки Любові Іванівни й Афіногена Павловича стерли з пам’яті страшний урок закону божого.
У МІСТІ
На товарній станції стояв крик і гамір. З усіх усюд згонили сюди худобу, свиней, овець, везли у великих ящиках курей. Худоба ревла, свині верещали, вівці мекали. Перекриваючи увесь цей гамір, викрикували німці, галасували поліцаї.
Василько, що прибув сюди з дідами, яким староста доручив здати на станції худобу, довго спостерігав усю цю біганину. Похмурим поглядом проводив у вагони сірих українських волів і корів. Потім неквапливо рушив до міста.
Проходив знайомими вулицями і не впізнавав їх. Місто стало непривітним, сумовитим і малолюдним. Василько навмисне пішов тією вулицею, де стояла середня школа, в якій він учився. Ще здалеку побачив, що біля під’їзду школи снували фашисти.
Василько перейшов на другий бік.
Почував себе неспокійно: так і здавалось, що всі погляди прикуті до нього, що вже всі догадуються, хто він і чого прийшов сюди. Відчував чиїсь проникливі очі на своїй потилиці, мов хтось ішов за ним назирці. Примушував себе не оглядатись, але острах і цікавість перемагали обережність. Він час від часу інстинктивно повертав назад голову, але нічого підозрілого не помічав.
Вийшов на центральну вулицю, якій окупанти вже встигли дати свою назву. Тут було людніше. Походжали пихаті офіцери, вужами виги-
нались перед ними, хвацько козиряючи, поліцаї. Кілька хлопчаків, що сиділи просто на землі, підібгавши ноги, голосно, навперебій закликали перехожих почистити взуття.
— Чистим, чистим, натираєм!..
— Чорний і жовтий крем, вакса вищого сорту!..
— Чисти щоденно взуття -— веселіше буде життя!
Василько рік прожив у місті, а ніколи не чув таких вигуків, не бачив хлоп’ят за цією роботою. Придивлявся до них. Хлопчаки вправно перекидали в руках щітки, часом лаялись. Один з них видався Василькові знайомим. Був це низенький хлопчина з чорними, як чобіт, руками, з плямами вакси на обличчі. Коли Василько порівнявся з ним і той підняв на нього очі — вони впізнали один одного. Василько поспішно відвернувся. Удав, що не пізнає його. Але той голосно покликав:
— Ваську! Ти чого ж загордів? Старих друзів не впізнаєш? Здороз!
Василько спинився:
— Здоров, Сергію!
Чистильник чобіт уже підвівся на ноги, підійшов до нього. На Сергійкові була не по зросту велика, засмальцьована фуфайка, здоровенні солдатські черевики і ще шкільний зім’ятий картузик. Вони вчились в одному класі. Сергійко був найменшим у класі, але найбільшим пустуном.
— Ти звідкіля, селюк, тут узявся? — спитав він, тиснучи Василькові руку.
— А хіба що? Тобі тільки бути в місті? — добродушно відповів Василько.
— Хай воно провалиться, це місто. Це — гроб! їсти, браток, чортма. День чистиш — кусня хліба не купиш. Та й то просяного. У вас там, мабуть, на селі рай?
— Приходь, побачиш. У нас там булка з маслом...
— Ех, булка...— зітхнув Сергій.— Це оті чорти пузаті її їдять.
Він покосився на офіцерів, що повалено проходили тротуаром.
Василько запитливо глянув на Сергійка — чи хизується перед ним,
чи справді ненавидить фашистів? Та в Сергійкових очах, що яскраво блищали на худому замурзаному обличчі, стрибали вогники справжньої, непідробленої ненависті.
— Ну, як живеш? — запитував знову Сергійко.— Призвичаївся до нових порядків?
— Призвичаївся,— зітхнув Василько.— А ти що ж, до школи не ходиш?
— А ти не бачив школи? — ожив Сергійко.— Жандармерія там. Парти побили, бібліотеку спалили.
— То, значить, чоботи німцям чистиш? — запитав Василько.
Сергійко відчув у тих словах нотку зневаги, але зовсім не образився.
— Чищу! Мати, брат, хвора. З голоду здохнеш. Хоч вовком вий. На моєму місці кожен би чистив.
І в цих словах Василько відчув докір і скаргу.
Помовчали.