— Ну, я піду,— заспішив Василько, згадавши, що не час точити теревені, хоч і зустрівся із старим товаришем.
— Уже йдеш? — жалібно спитав Сергійко. Він навіть руку простяг до Василька, ніби хотів затримати його ще хоч на хвилинку.
Василькові стало шкода товариша. Тільки тепер по-справжньому розгледів його змучене обличчя, примітив неспокійний погляд. І згадався колишній веселий і невгамовний Сергійко. Хотілось допомогти чимсь товаришеві. Зрештою, він може бути хорошим другом у боротьбі, а може вже й бореться. Бач, якими очима дивиться на німців... Але як йому скажеш про це? У такому ділі краще помовчати, придивитись більше.
— Приходь на село! Тепер багато ходить з запальничками. Допоможемо...
Сергійко зітхнув:
— Ех, коли б мати звелась на ноги, то я б...
Помітивши, що Василько збирається йти, він поквапливо сказав:
— Чекай! Проведу тебе трохи.
Він склав своє чистильне господарство в ящик, доручив наглядати сусідові і догнав Василька.
— Чистимо,— сказав він і хитро примружив очі.
Василько зрозумів: якась думка мучила Сергійка. Товариш хотів сказати щось і, мабуть, не зважувався, лише дивився таким винуватим поглядом, ніби зробив якийсь злочин.
— Ну, що ж, коли треба...— сказав Василько без осуду.
Та очі Сергійка спалахнули гнівом:
— Треба! Ти думаєш, Сергій продався, чоботи німцям лиже? Бачу, ти так думаєш...
Потім таємниче зашепотів:
•— Так знай же, як ми чистимо,— тільки, дивись, не будь шкурою.
— Та що ти! Думаєш, я...— образився Василько.
— Нічого я не думаю, тільки тепер держи язик за зубами. Так знаєш, як ми чистимо? Наші руки знати. Почистимо чоботи, а вони через два-три дні потріскаються, стануть як попечені. Якби всі так чистили — Гітлер не настачив би чобіт своїй армії.
Василько з захопленням дивився на друга.
— І не боїтесь?
— Чого?
— А коли довідаються?
— Ми знаємо, кому як чистити. Тим, що в місті, чистимо по-справжньому, хай їм чорт... А от тим, що проїздом...
— А звідкіля знаєте, що проїздом?
Сергій хитро примружив око.
— Ну, брат! Ми знаємо, чим кожен з них дихає!
«Обов’язково розкажу про Сергійка секретареві райкому», подумав
Василько.
Розстались вони, як близькі друзі.
— Ти їм там теж не давай життя, Васильку! — порадив на прощання Сергій.
— Та в нас там їх нема,— наївно відповів Василько, не виказавши жодним словом своєї таємниці. Прощаючись, пообіцяв: — Я в тебе, Сергію, обов’язково буду! Принесу щось їсти.
Пройшовши ще кілька кварталів, Василько зупинився перед входом до крамниці, на якій красувалась мальовнича вивіска: «Музикальні інструменти. Комісійна крамниця пана Кузьменка І. Д.»
Серце швидко билось, обличчя розчервонілось. Він схопився за двері, щоб не впасти від хвилювання. Тут вирішувалась доля його першого завдання.
І вже спокійно ввійшов до крамниці. На нього ніхто не звернув жодної уваги. Хлопець почав оглядати інструменти, виставлені на комісію. Тут були великі й малі баяни, різних марок акордеони, скрипки, гітари, балалайки, навіть губні гармошки. На кожному інструменті була вивішена табличка з такою ціною, від якої ставало моторошно.
За прилавком стояли двоє: невеличкий круглий чоловічок у старомодній жилетці з золотим ланцюжком від годинника через увесь живіт і в пенсне з золотою оправою; другий був високий, чорнобородий, років п’ятдесяти.
Василько полегшено зітхнув: було все так, як описував йому секретар. Звертатись йому треба було до кругленького чоловіка.
Виждавши момент, коли той приблизився до нього, Василько, неспокійно поглядаючи на один з баянів, глухим голосом спитав:
— Дядю, скільки коштує цей баян?
— Хіба ти, парубче, не вмієш прочитати?
— А знижки цін не передбачається? — тамуючи подих і пильно вдивляючись в очі продавця, запитав хлопець.
Очі продавця звузились за скельцями пенсне, пильно і проникливо дивились на Василька, потім, ніби ненароком, скосились на покупців. Нарешті, він промовив:
— Поки що нема наказу.— Потім голосно запитав: — Який баян бажаєте ви, молодий чоловіче?
— Мені батько дав десять тисяч марок на костюм, а я дуже хочу бути музикантом.
— А грати, молодий чоловіче, ти вмієш?
— Дядько Микола грає добре.
Чоловік у пенсне був зовсім задоволений.
— Тоді гратиме й племінник. Але, на жаль, немає в нас тут на таку ціну баянів. Прийдете завтра, я принесу з майстерні.
Василько вже опанував себе. Розмова пішла саме так, як це передбачив секретар ще в Соколиному бору. Впевнено і спокійно сказав:
— Я не можу завтра, я з села. Коли б сьогодні...
Чоловік задумався:
— Не знаю, що з вами робити. Антоне Івановичу! — покликав він
чорнобородого.— Проведіть, будь ласка, молодого чоловіка в майстерню. Покажіть йому баян на десять тисяч.
— Гаразд!
Бородатий мовчки вийшов з-за прилавка. Василько ледве встигав за ним. За всю дорогу вони не перекинулись жодним словом.