Нарешті бородач звернув у під’їзд. Пройшли потім через залите багнюкою подвір’я і ввійшли в будинок, почорнілий від часу. На одному з поверхів бородатий спинився. Тут було темно й вогко, як у льоху, тхнуло цвіллю. Обережно тричі стукнув у двері, потім через якусь хвилину ще раз. Було тихо. За дверима зачовгали чиїсь ноги, старечий голос запитав, хто прийшов.
Двері відчинились. На порозі стояла бабуся. Здивованим поглядом оглянула хлопця, стримано відповіла на його несміливе привітання.
Вони ввійшли. Стара і бородатий десь зникли. Василько залишився сам. Все було таке таємниче і незвичайне, що він почав навіть непокоїтись. Стояв серед напівтемної кімнати, яка, мов церква, була вся заставлена різного калібру іконами. Прислухався до приглушених голосів за дверима. Ставало моторошно.
У дверях з’явився бадьорий дідусь з веселими очима. Він був одягнений у простий робочий костюм, витертий на ліктях і колінах.
— Здрастуй, синок! Ну-с, яким вітром прибув з вирію? — Голос дідуся був теплий, ласкавий.
— Північним вітром, дідусю! — весело відповів Василько.
Дідусь потиснув йому руку, запросив сідати.
— Ну-с, як там секретар, Іван Павлович наш?
— Воює. Привіт передає вам.
— Спасибі. Довго не було чувати. Де лист?
Василько лише тепер згадав, чого прийшов. Поспішно дістав ножик, розпоров ріжечок свого піджака, дістав невеличку цідулку. Вона вся була списана якимись цифрами. Передав дідусеві.
— А на словах Іван Павлович переказав: потрібні батареї для радіо.
— Гаразд.
Дідусь підвівся.
— Посидь тут, відпочинь... Петрівно! — гукнув він.
На порозі стала бабуся, що мов вартувала тут за дверима.
— Побалуй чимсь синка,— наказав дідусь і вийшов.
Бабуся мовчки, наче глухоніма, поставила перед ним склянку напів- холодного прозорого чаю, поклала шматок хліба.
Лише через годину з’явився дідусь і передав йому записку. Допомагаючи зашити її в піджак, повчав:
— Прийдеш удруге, зайди в крамницю до Антона Івановича. Не обзивайсь і словом. Він сам вийде і піде вперед, а ти назирці за ним. По батареї прийдеш через тиждень.
Прощаючись, дідусь потис Василькові руку і порадив:
— Головне —будь обережний і — язик за зубами!
Через хвилину щасливий Василько вийшов на вулицю.
ДЯДЬКО ПАВЛО
День видався вітряний. Зранку яскраво світило сонце, а потім закуталось у хмари, лише час від часу просвічуючи крізь них, мов крізь матове скло.
Був день Великого Жовтня.
У Соколиному бору зібрались усі діти. Крім Василька, Мишка й Тимка, тут були Софія з Марійкою, шкільний приятель Тимка — Микола, двоюрідний брат Мишка — Альоша із своїми товаришами. Зібралося чоловіка з дванадцять.
Діти вирішили по-справжньому відзначити своє свято. Таємне святкування їм дуже подобалось. Вони згадували, як колись, до революції, збирались на маївки революціонери, як їх розганяла і заарештовувала поліція, як їх засилали в Сибір, кидали в тюрми. Діти пишались тим, шо тепер вони діють теж так, як колись більшовики.
Мітинг вирішили провести в лісі, бо, хоч як поважали хлопці своїх друзів, таємниці про землянку нікому не відкривали.
Зупинились на невеличкій галявині, звідки було видно річку, широкі луки, вкриті зеленим килимом прибитої морозом отави.
Почували себе особливо урочисто. Заздрісно дивились на Мишка й Тимка, що на загальне здивування з’явились на свято в піонерських галстуках. Одна лише Софійка не заздрила. Вона сміялась карими оченятами, наче у неї була своя таємниця. І тільки тоді, коли всі вмостились на промерзлій землі, вона дістала з-за пазухи червоний пакунок. Це була її червона хустина. Та коли вітер сколихнув полотнище і розпростав його, перед очима здивованих глядачів спалахнули слова:
«Смерть німецьким окупантам!»
Софійка одразу виросла в очах юних підпільників.
— Оце так!
— Ото молодець!
— Ну й Софійка!
З усіх боків чулись захоплені вигуки, а Альоша вже вирізав берізку на древко для прапора.
Василько сьогодні мав урочистий вигляд. Одягся в новий сірий костюмчик і був акуратно підстрижений. Красиві чорні з позолотою очі горіли, як зорі, на смуглявих щоках грав рум’янець, на рівний лоб лягли дві ледве помітні зморшки. Зняв кашкет.
— Товариші! — сказав він схвильовано.— Дорогі товариші! Партизани і партизанки! — повторив урочисто.— Цього року ми зустрічаємо велике свято не так, як зустрічали колись. Ворог топче своїм брудним чоботом нашу землю, руйнує наші села і міста, розстрілює і вішає наших людей.
Довго й палко говорив Василько. І кожне його слово тривожило й хвилювало, глибоко западало в юні серця, дарма що все сказане Васильком .було добре відоме кожному із слухачів.
— ...Ми — молоді громадяни Радянського Союзу. Нам безмежно
рідна наша Вітчизна, ми теж повинні боротись за її честь і волю. І ми вже боремось. Ми можемо сказати Червоній Армії і рідному товаришеві Сталіну, що ми теж воїни...
Він палко закликав ще більше мститися ворогові, ще більше допомагати своїм старшим товаришам — партизанам.
— ...Нас ніколи не забуде товариш Сталін. Він врятує нас із страшної неволі!