Unknown полностью

Після Василька виступив Альоша і заявив, що він і його товариші знайдуть ще більше зброї і дуже просив познайомити їх із справжніми партизанами.

Потім почав говорити Тимко. Та не встиг сказати й трьох слів, як нараз в лузі зачастили постріли.

Луками, обминаючи озера, в напрямі до лісу бігли, низько приги­наючись, час від часу падаючи на землю і відстрілюючись, два чоловіки. У Василька стиснулось серце. Сумніву не було: то поліція і німці гнались за партизанами.

— Спокійно! Сховайте прапор!

Він наказав усім, крім Мишка й Тимка, поодинці йти з лісу. Со- фійка було запротестувала, та Василько кинув на неї такий погляд, що вона зразу ж ображено стиснула повні, як стиглі вишні, губи і зникла в гущавині.

— Шкода, що нема в нас зброї,— мовив Василько, згадавши, що всю зброю вони віддали партизанам.

Тамуючи подих, друзі слідкували за втікачами, які прямували до лісу: тільки тут вони могли врятуватись. Партизани напружували всі сили, але й погоня не відставала. Ось один із втікачів скинув з себе якусь одежу — плащ чи пальто.

— Ой, один упав! — перелякано прошепотів Тимко.

— Відстрілюватиметься,— сказав Мишко, не вірячи в те, що той може не підвестись.

— Він не рухається.

— Вбили, гади! — з болем прошепотів Василько.

— Дивіться, дивіться, другий повернувся до того...

Той, що біг, схилився над товаришем. Перевернув його. Взяв гвинтівку вбитого. Підвівся, вистрілив кілька разів і знову побіг.

— Він шкутильгає,— помітив Мишко.

Партизан ішов, важко шкутильгаючи, інколи обертався назад, при­падав до землі, стріляв по переслідувачах.

Фашисти і поліцаї вже не стріляли. Вони розмахували руками, по­тім почали розтягувати півколо, притискуючи втікача до річки.

— Хочуть взяти живого,— догадався Василько.— А може, той пар­тизан — Іван Павлович, що йшов до нас на побачення.

«Врятувати! За всяку ціну врятувати!» думав Василько.

— Човен! — вигукнув він, згадавши, що тут поблизу в прибережній осоці стояв його рибальський човен.

Стрімголов, обдираючи обличчя й руки об колюче ожиння, хлопці мчали схилом гори до річки.

Вже були на половині дороги, коли Василько побачив, як партизан спинився перед річкою, вражений непередбаченою перешкодою.

Тісним колом наближались вороги.

«Швидше!» мало не крикнув Василько, але в цей час партизан, здається зважившись, кинувся у холодну річку. Над ним піднялися оло­в’яні бризки.

Хлопці, маскуючись в густих кущах дубняка, збігли на берег.

З протилежного берега зачастили постріли, у лісі свистіли кулі. Фашисти і поліцаї, безумовно, не бачили хлопців і стріляли навмання.

Поблизу зашелестіло листя дубняка, тріснула гілка, долинув тихий стогін. Поранений партизан був на цьому березі.

Василько виліз на узлісся, обережно пробрав листя, глянув на річку. Він побачив гітлерівців і поліцаїв, що збились до гурту, розмаху­вали руками, вказуючи то на ліс, то на річку. Жоден з них не насмі­лився ступити в крижану воду. Чим далі вони відходили, тим спокійніше ставало на серці. «Пішли, мабуть, в обхід», подумав Василько.

Знову десь зовсім близько почувся стриманий стогін. Подавши знак хлопцям, щоб сиділи тихо, Василько почав пробиратись до партизана. Був обережний, бо розумів, що той може прийняти його за поліцая і буде стріляти. Хлопець обережно пробрав листя і побачив руку з пісто­летом. Вона безсило лежала на землі, його обличчя було сховане між руки. Мокре волосся на голові злиплося.

Василько боязко покликав:

— Дядю!..

Невідомий, мабуть, не почув.

— Дядю! — вже голосніше покликав хлопець.

Поранений здригнувся і підняв важку голову. Він, мабуть, думав, що йому вчулося.

Тамуючи биття серця, Василько заговорив:

— Не бійтесь, дядю, я свій — партизан.

Поранений глянув на хлопця мутними очима.

— Ти... хто? — нарешті вимовив він.

— Я Василько... партизан. Тут зі мною ще Мишко й Тимко — піо­

нери. Ми святкували Жовтень і побачили, як вас фашисти і поліція... *      — Де фашисти? — простогнав поранений.

— За річкою. Пішли, мабуть, в обхід.

За кущами з’явились Мишко з Тимком — їх піонерські галстуки чер­воніли, мов кетяги стиглої калини. Очі пораненого стали вогкі.

— Виручайте, піонери!

Весь мокрий, він лежав у високій пожовклій траві. З правої ноги лилась кров, розпливаючись по промерзлій землі.

— Ногу перев’язати... води...— шепотів поранений, довірливо дивля­чись на своїх нових друзів.

— Зараз, зараз!

Але перев’язати рани не було чим. Ні бинта, ні вати. Не довго ду­маючи, Василько зняв свою святкову сорочку, роздер її на довгі смужки. За вказівками партизана, хлопці перев’язали рану, наклали джгут, щоб спинити кров.

Поранений весь тремтів. Він втратив багато крові, тіло від купання у крижаній воді посиніло. Затиснувши зуби, щоб не стогнати, він важко підвівся, сів.

— Жаль гвинтівок, залишились у воді,— сказав він.

— Нічого, дядю, ми витягнемо,— запевнив Василько.

— А ви партизан? — запитав Тимко.

— Партизан.

— Ви від нашого командира, Івана Павловича? — поцікавився Василько.

— А ви його знаєте? — здивувався поранений.

— Івана Павловича? Та ми його партизани!

— Я не від нього, а до нього.— В очах партизана блиснула іскра надії.

— А як вас звати?

— Павло. Павло Сидорович.