— Павле Сидоровичу! Тут лишатись небезпечно. Поліція може шукати. А в нас тут у лісі землянка. Ми вас перенесемо туди. Там буде безпечно, тепло, ви зігрієтесь і швидко видужаєте.
Павло Сидорович ледве помітно всміхнувся.
— Я у вас, хлопці, гість.
З великими труднощами перепровадили пораненого в землянку. Поклали на м’якому сіні, нагодували хлібом і сушеною рибою.
Тепер поранений зрозумів, що він врятований. Швидко зігрівся і заснув неспокійним сном.
Хлопці радились.
— Треба бинт, вату, йод. Але де дістанеш? — бідкався Василько.
У Тимковій голові сплив спогад: Любов Іванівна перев’язує ногу
хлопчикові, якого Лукан назвав «вороною».
— Я дістану! — впевнено сказав він.
НЕОБЕРЕЖНЕ СЛОВО
Народна приказка — сім’я не без виродка — видно, була складена про сім’ю старого Ткача. Батько був поважний та шановний чоловік, роботяга, яких на світі мало, і брати вийшли в справжні люди; лише один Микола був незвичайний.
— Мов хто підкинув,— скаржився батько.
У школі Микола вчився погано. Голова була в нього мов обух у сокири: ніяка наука туди не лізла; зате був таким забіякою, що всі діти на кутку плакали від нього і боялись, як вогню. Підріс — почав красти,
хуліганити. Так допік батькові, що той одного разу сказав синові: «Або ти з дому, або я піду світ за очі».
Микола ще трохи покрутився в селі, вчинив не одну крадіжку, мав бути притягнений до суду, але раптом зник із села.
Два роки не було про нього чутки, а тільки-но вступили в село німці, Микола вже був тут. І зразу пішов у поліцію, ще й старшим.
Поліційний участок був у сусідньому селі, і поліцаї лише зрідка наїздили. Відколи Ткач побачив учительку, почав бувати в селі все частіше.
Сьогодні теж, випровадивши поліцаїв у Соколиний на розшуки пар тизана, зайшов до неї.
Безперервно курив німецькі сигарети і поважно, мов справді був неабиякою особою, оповідав:
— Запримітили їх ще здаля. Я спочатку й не туди, що то партизани. Думав, рибалки на озері. «Ану,— кажу поліцаям,— перевірити — і рибу сюди». Поліцаї — на озеро. А вони — стріляти. Еге, думаю, тут не те. «За мною!» скомандував я тоді. Догнав одного—бац! Перевернувся. Другий тікає. Я напираю до річки. Пригнав, як зайця. Він став над водою — руки вгору. Я згарячу — бац! Він у воду. Погарячився. Було б живим у гебіт припровадити — більша нагорода була б. За партизанів не скупляться. Ну й так пуд солі буде, а може, ще й чин вищий... Чого ви задумались, Любов Іванівно?
— Я думаю: як можна бути таким жорстоким?
— Як жорстоким?
— Ви вбили двох людей.
— Ге, хіба двох! Я вже вбив — дай боже кожному! Ось цією рукою...— Ткач підняв угору здоровенний, увесь у рудому ластовинні кулак,-— Оця рука вже відправила на той світ... не лічив скільки! І не страшно.
Любов Іванівна закрила руками очі.
— Ви знаєте, Любов Іванівно, убити людину — все одно, що муху. Наставив ліворвер, натиснув на спуск, бац — і нема. Мене, коли треба, спеціально запрошують.
— Пробачте, але я не можу цього слухати. Це... нестерпно!
— Нічого. Служили б у поліції — звикли б.
Надходив вечір. У кімнаті сутеніло, а він сидів. Любов Іванівна нетерпляче позирала на вікна. Потім встала:
— Пробачте, але в мене ще робота.
— Яка там робота. От у нас робота! Та й то я для вас, так би мовити...
— У мене завтра уроки, маю ще готуватись...
— І не обридла вам ще ця школа? Для такої, як ви, не в школі б...
— Звичка. Учитель без школи — як риба без води.
— Все збираюсь поговорити з вами сурйозно. Та якось не той... боюсь, що, може, ви теє... Хоч, правда, за мене вже кожна дівчина пішла б, я тепер не той, що колись...
Любов Іванівна підняла на поліцая очі: зацікавлення і гнів світи- * лись у них. Та він нічого того не помітив.
— Час уже знаєте, Любо... Іванівно, приставати до свого берега. Роки вже в мене такі, людина я зараз забезпечена, поважна, може, ще й далі по чину піду. Час уже й про сім’ю подумати. Я хочу вам сказати просто. Багато я бачив різних... ну, одним словом, але щоб кохати кого, то зроду-віку... Ідіть за мене заміж — як вареник у маслі купатиметесь!
— Що ви, що ви! — вжахнулась учителька.— Ви таке говорите. Я з вами по-дружньому, а ви...
— Ви скажіть мені одверто, бо я кажу це сурйозно. Давайте ударим по руках — і точка.
Він підвівся, став проти зблідлої і гнівної дівчини.
— Ідіть собі. Я повинна до уроків...
— Му, то по руках?
— Потім, потім... Ви ще мене не знаєте, я вас теж не... не зовсім.
— Мені не треба знати. Я бачу. Ви мені по норову — і все! Більше ні на кому не буду женитись.
— Ви таке говорите!.. Мабуть, усім ге саме говорите.— Вона примусила себе навіть усміхнутись.
— Ви не вірите? То знайте ж: моє слово — закон! Я піду, але ще прийду. Коли вже вирішив одружитись, то я одружусь. А вийдете за мене, Любо,— не пропадете, як вареник у маслі купатиметесь.
Сяк-так вона його спровадила. Сіла за стіл, закрила руками лице.