Відколи з’явився тут Ткач, навіть її господиня стала невпізнавана. Дивилась на Любов Іванівну такими очима, ніби вчителька теж разом з ним стріляла людей. Все частіше натякала, що й хата в неї тісна, і холодно буде взимку, даючи цим зрозуміти, що слід забиратись учительці з її чесного дому.
Скрипнули двері. Напевне, господиня повернулась. Любов Іванівна не підвела голови.
— Добрий вечір!
На порозі стояв хлопчик, ніяково бгаючи в руках картузик.
— Добрий вечір!
їй стало легше на серці.
— Чого ти хочеш? — Вона ніяк не могла згадати імені цього учня.— Як тебе звуть?
— Тимко.
Він не знав, з чого почати. Учителька помітила його розгубленість.
—- Підійди ближче. В чому справа?
— Мати,— почав Тимко, запинаючись,— порубали ногу. Рубали дрова й... Вони дуже просили у вас йоду, бинта й вати.
Ткачеві розповіді важким каменем лягли їй на душу, і вона була рада нагоді вийти між люди.
— Я піду з тобою.
Тимко розгубився.
— Ходімо! — сказала вона, нашвидку одягаючись і взявши в руки портфель.
— Але ж ми... в нас немає хати...— не рушив з місця Тимко.
— То й що ж? Нема нічого дивного. Пішли, поки не дуже пізно.
— Я просив би, коли б ви дали... я б уже сам...
— Теж мені лікар! Ходімо!
— Пробачте, але я... сказав не те. Не матері все це треба. Я обдурив. Одному чоловікові...
— Кому?
— Я не можу сказати.
Любов Іванівна допитливо глянула йому у вічі.
— Що ж із тим чоловіком?
— його поранили.
— Фашисти?
— Еге.
— То чого ж ти мовчиш? Ходім швидше.
Вона пригадала розповідь Ткача. Була впевнена, що прихід хлопця зв’язаний саме з цим.
Мов приском обсипало Тимка: він уже шкодував, що прийшов сюди, а ще більше шкодував, що необережно проговорився...
— Я нічого не знаю,— понуро сказав він.
— Ти мене боїшся?
Він глянув їй просто у вічі.
— Не боюсь. Але це велика таємниця.
— Та ти ж її відкрив.
— Ну й що? — І в його погляді засвітився сердитий вогник, неначе вчителька була винна в тому, що він так по-дурному проговорився.
— Як що? Я можу зробити все.
— Нічого не зробите. По шматку мене ріжте, більше нічого не знаю... і... не скажу.
За вікном почулись кроки. Потім хтось увалився у двері. Це був старший поліцай. На кого завгодно міг чекати Тимко, але не на нього.
— То я зайшов нагадати: договір дорожчий від грошей...— почав поліцай.
Тимко відступив до дверей.
— Почекай, почекай! — розгубилась учителька. І, коли Ткач підійшов До столу, шепнула хлопчику: — Тимку, бери ось мою сумку, я зараз іду за тобою.
Тимко блискавкою вилетів з хати...
Збентежений і пригнічений горем, сидів він у землянці. З плачем розповідав про все, що сталося.
— Я думав — вона своя, радянська. Книжки такі читала, а до неї поліцай.
— Дурень ти! Першому стрічному став би базікати ще,—картав товариша Мишко.
Хлопці так дружно і гаряче нападали на вбитого горем Тимка, що не помітили, як прокинувся Павло Сидорович і прислухався до їх розмови.
— Як її звуть? — запитав застудженим голосом.
— Любов Іванівна.
— З якого села?
Василько сказав.
— Негайно... негайно її сюди...— прохрипів хворий і непритомний повалився на сіно.
ШЛЯХИ ЗІЙШЛИСЕ
Зранку було морозно, в небі жодної хмаринки. Земля, оголені дерева, покрівлі будівель за ніч вкрилися сріблястою памороззю. А вдень посунули важкі снігові хмари, пішов сніг — спочатку дрібні, круглі крупинки, а потім великий, лапатий.
Вже з годину чекав Тимко за селом, під старою вербою, на Любов Іванівну. Вечоріло, а її не було.
«А що як вона?..— думав хлопець.— Та не може бути такого! — відгонив від себе настирливі сумніви.— Павло Сидорович наказав привести її просто в землянку. Значить, вона своя...»
Але Тимка все ж турбувало знайомство її з поліцаєм.
«А що як Павло Сидорович сказав це в гарячці? Він же поранений... А може, вона була своєю, а тепер...»
Хлопцеві не хотілось вірити в погане.
А що як вона зараз з’явиться з поліцією? Ну й хай... Тоді все одно він нічого не скаже. Стерпить усе, не випустивши й пари з вуст: най- жорстокіші катування не вирвуть у нього жодного слова... Він помирає... І жаль самого себе, і гордий він, що жив таким на світі...
Здається, хтось іде. Справді, якась постать, розсуваючи снігову завісу, наближається, зростає. А може, то поліцай?
ІДе мить — і Тимко зітхає вільно, радісно: він впізнає вчительку. Всі сумніви, побоювання зникають. Він весь проймається довір’ям до неї: була б не своя — не вчила б так у школі!
Любов Іванівна поспішала. Вона розчервонілась, очі сяяли щастям.
— Пробач, Тимку! Затрималась через того рудого чорта. Ледве випровадила. Ну, хай чекає поліцай нещасний! — Очі їй спалахнули гнівом.
— А я й нічого... стою собі під вербою, час пройшов непомітно,— говорив Тимко, забувши усі свої недавні переживання.
•— Пішли! — наказала вчителька, і вони рушили до лісу.
...Павло Сидорович уже не спав. Ятрилась невміло перев’язана рана. Уві сні був неспокійний: в голову лізли кошмарні видіння; він кричав, лаявся і швидко прокидався, просив води. Його палило.
Василько мовчки виконував усі бажання пораненого, тоскно дивився на людину, що відразу стала такою рідною. З нетерпінням чекав приходу вчительки. Здавалось, минула ціла вічність...