Нарешті вони прийшли. Спочатку в землянку прослизнув радісний, розчервонілий на морозі Тимко, а за ним — здивована й зацікавлена Любов Іванівна.
Павло Сидорозич звівся на лікоть.
— Любо!
— Хто це?
На Любов Іванівну дивились запалені хворобою великі блискучі очі. Обличчя було незнайоме: гострий ніс, щоки, зарослі до самих очей чор- ною бородою.
— Не впізнаєш! — Хворий всміхнувся самими очима. Щось до болю знайоме було в тому усміху.
Вона наблизилась до пораненого і мало не скрикнула від радості.
— Павле Сидоровичу! Що з вами? — Вона рвучко обняла пораненого за шию, поцілувала в бліде чоло.
— Нічого... нічого особливого...—Він теж поцілував дівчину.— Жива?
— Все гаразд, Павле Сидоровичу. Але що з вами? Стільки чекала і, нарешті, така зустріч...
— На живій кості м’ясо наросте. Поранили, гади! Якби не хлопці — був би загинув.
Павло Сидорович тепло глянув на хлопців, що спостерігали цю сцену.
— Молодці у вас хлопці! — похвалив він їх.
— Я навіть не думала, що маю таких сусідів.— І враз схаменулась:— Та про це потім. Показуйте рану. Температуру міряли?
Вона заходилась біля хворого, як досвідчений лікар.
— Таки дочекалась. Якби ви знали, Павле Сидоровичу, яка це мука бути без своїх! До школи взялась.
— Розповідали хлопці.
Він заскреготів від болю зубами, коли Любов Іванівна зірвала вкипілу в рану ганчірку.
— Потерпіть, рідний, потерпіть...— лагідно і співчутливим голосом заспокоювала Любов Іванівна.
— Нічого,— хрипів крізь зуби поранений.— Не звикати. Роби, Любо, своє. Так, кажеш, не запідозрювали?
Щоб заглушити біль, Павло Сидорович навмисне заговорив про інше.
— Староста викликав. Хотів у поліцію. Та коли прочитав документ— освоївся. А тепер уже зовсім вважають за свою. Старший поліцай навіть почав свататись,— додала вона стиха.
— Ой!
— Боляче? Потерпіть, потерпіть, я зараз...
— Нічого. Прозівав він наречену!
Руки її завмерли, і вона запитливо глянула в очі:
— Невже більше туди не повертатись?
— Нема потреби. Любов Іванівна Зарецька свою роль виконала і з цього часу знову стає Любов’ю Іванівною Іванчук.
— Яка я рада! — захоплено прошепотіла дівчина.
— Сидоренко був?
— Присилав чоловіка. Кілька разів. Турбується дуже... Швидко буде тут.
Василько здогадався, про що йде мова. Він тепер цілком зрозумів, що вчителька була зв’язковою.
Любов Іванівна перев’язала рану і дала Павлу Сидоровичу якісь порошки.
— Тепер видужуйте.
— Дякую. Мене не бере... а от товариша...— В голосі пораненого бриніли нотки жалю й туги.
— Як там наші? Микола Петрович?
— Загоном командує.
— А обком?
— Підпільний обком теж там.
— Чому ж так довго не було нікого? Як Іванов?
— Тому ж довго й не було. Місяць назад пішли з Івановим і... на засідку налетіли. То це вже я, як бачиш, дійшов і вже під селом мало не загинув. А Боярчука вбили... тут, за лісом.
Любов Іванівна зітхнула.
Кожен думав своє.
Василько зняв нагар із свічки, що почала чадіти й часто блимала. Тимко, підперши підборіддя кулачками, закоханими очима дивився то на Павла Сидоровича, то на Любов Іванівну. Він ловив кожне їх слово, переживав все сказане.
Зверху почулися 'кроки.
— Діабуть, Мишко,— впівголоса промовив Василько, а сам був упевнений, що то партизани.
Почуття його не обдурило. У землянку ввалився весь запорошений снігом секретар райкому. Він примружив очі перед світлом, пильно вдивляючись у вчительку.
— Не чекав,— сказав він, привітавшись.— Ви як потрапили сюди, товаришко Іванчук? Невитримка?
Любов Іванівна потиснула йому руку.
— Все в порядку, товаришу Сидоренко.
Іван Павлович помітив у кутку землянки людину на сіні.
Павло Сидорович ворухнувся.
— Не впізнали, товаришу Сидоренко? — загадково посміхаючись, спитала Любов Іванівна.
Іван Павлович наблизився до пораненого.
— Журляк! Павло! — вигукнув він.
Вони розцілувались, як брати.
— Нарешті!.. Заждались! — сказав Іван Павлович.
— Погано тут вітають у твоїх краях, товаришу Сидоренко.
— Поранили?
Тільки тепер Іван Павлович помітив смертельну блідість на обличчі товариша.
— А Боярчука — пам’ятаєш, в облземвідділі працював — убили. Якби не твої орли...
— Урятували? — Іван Павлович з любов’ю глянув на хлоп’ят.— Вони в мене справді орли!
Хлопці почервоніли від цієї похвали, не знаючи, що сказати.
...Було вже за північ, коли в землянку вкотився Мишко, весь мокрий і стомлений. Ясними очима оглянув присутніх, йому було невимовно радісно, і водночас досада стискала серце. Такий неповторний момент, виключний випадок, а він у цей час був відсутній! Проте досада тривала недовго. Ось вони всі тут сидять, мирно говорять при тьмяному блиску свічки, а він уночі робив своє діло.
— Товаришу командир, а подивіться-но, чи це вам не буде потрібне?
Мишко розв’язав торбину. Командир взяв у руки одну плитку,
схожу на кусок жовтого мила.
— Тол! Павле Сидоровичу, дивись, звичайний тол!—звернувся Іван Павлович до представника підпільного обкому.— Бачиш цих орлів? Та це ж золото, Мишко! Ти знаєш, що ти приніс?
— Я іше можу,— гордо заявив Мишко.
— Давай побільше, синок, за тол після війни я тобі золотом поверну. Пуд за пуд.
— Ого! І золота невистачить,— пирснув зо сміху Тимко.