Unknown полностью

— Де це ти дістав? — допитувався Іван Павлович.

— Це хлопці. Альошка. У них червоноармійці стояли, то багато та­кого залишили. Цілий ящик. Альоша й заховав. Жінки спочатку думали, що мило. Білизну пробували прати, а воно не милиться.

— Це мило, щоб фашистів милити,— сміявся командир.— Нам воно потрібно дозарізу. Давай, Мишко, давай! Може, патрони де знайдете,— теж давайте. Це все потрібне, як повітря.

— Знайдемо! — за всіх пообіцяв Василько.

ЩО БУЛО ПОТІМ

Командира партизанського загону Івана Павловича не було з тиж­день. У Соколиному бору залишилось четверо партизанів для охорони Павла Сидоровича та Любові Іванівни.

Павло Сидорович швидко одужував. Спав тепер спокійно, пробував уже спинатись на ноги. Сонячними днями його виводили із землянки. Лягав на купу сухого сіна, спирався на лікоть і радісно мружив очі на­зустріч сонцю. Він був худий, обличчя витяглось, позеленіло, щоки за­пали. Лише красиві очі стали глибші і ще більше закучерявилась борода. Радісно, по-дружньому усміхався до хлопців, заводив розмову.

— Як справи, Мишко?

— Нічого.

— Увесь тол переніс?

— Увесь.

Мишко, що завжди був охочий до розмов і особливо любив роз­мовляти з Павлом Сидоровичем, сьогодні відповідав неохоче. Вся його увага була спрямована на інше. Він не зводив очей з рук партизана Льоньки Устюжаніна, який майстрував партизанську міну з того самого толу, що вчора приніс Мишко.

Мишко дуже любив техніку. Коли в колгоспі придбали автомашину, він цілими днями простоював біля неї, пильно спостерігаючи роботу шоферів. Чув він і про чудодійну силу мін. Уявити тільки собі: наскакує на міну танк чи машина — і летить у повітря.

Міни здавались Мишкові чим завгодно, тільки не витвором люд­ських рук. А воно, виявляється, дуже просто: Льонька швидко і май­стерно сам робив справжнісіньку міну.

Він змайстрував з березової кори невеличкий ящик, наповнив його плитками толу, туго зав’язав дротом. Потім вставив у ящик якусь мета­леву трубочку, яку Мишко прийняв за автоматичну ручку, і об’явив, що міна готова.

Мишко недовірливо подивився на Льоньку:

— І вона вибухне?

— Ого! — засміявся партизан.

Мишко знову з подивом поглянув на Льоньку:

— А як ви її... де ставите?

— Та де ж. Можна на дорозі, можна на залізниці. Всюди можна,— тільки осторожно! Підривник помиляється один раз у житті,— сказав партизан слова, які колись говорили йому самому.

Але Мишкові сподобалась ця небезпечна професія, і він вирішив будь-що стати підривником.

Льонька мов відгадав Мишкові бажання:

— Тут, Мишко, треба діяти спокійно, обережно. Треба тобі, на­приклад, зірвати автомашину. Виходиш на дорогу. Риєш ямку, де колеса проходять. Ставиш міну. Та ось тут і вся таємниця — міну треба заря­дити. Помилився — машини не зірвеш, а сам зашелестиш у повітря. А робиться це так...

Діставши блискучу металеву паличку, партизан почав розповідати Мишкові, що то таке і як ним користуватися. Затаївши подих, блиску­чими очима дивився на все хлопець.

— Яка сила, і як просто! — дивувався він.

Здавалось, тепер і сам міг би зробити й зарядити міну.

— А розмінувати потім можна? — запитав партизана.

— Можна, та осторожно.

Льонька почав оповідати, як він, ще будучи в армії, розміновував з товаришами мінні поля.

Мишко зрадів:

— А Альошка знає таке поле. Туди ніхто не заходить. Зайшла якось чиясь корова і — на шматки.

Устюжанін пожвавішав:

— Обов’язково розмінуємо. Це ж скарб для партизанів.

— А мене навчите?

— Аби кмітливість та охота.

— Та я...— Мишко не знав від хвилювання, що сказати.

...У ці дні Василько не був дома: Іван Павлович знову послав його з місто.

Тепер уже Василько пішов без страху та хвилювання. Набрав у тор­бину картоплі, десятків два сушених рибин, навіть сала шматок випро­сив у. матері, кілька пригорщів пшона і вирушив у дорогу.

йому пощастило — попутні підводи підвезли його майже до міста. На дорогах і в місті без кінця зустрічались мішечники: то міське насе­лення, забравши з дому останні пожитки, йшло на село виміню­вати їх на якогось півпуда картоплі. Тому на Василька ніхто не звертав уваги.

Хоч Василько нічим і не відрізнявся від інших, він із завмиранням серця вступив у місто. Крім подарунка для Сергія, ніс зашиту в рукаві цідулку; кілька листівок він засунув за підклейку халяви. Іван Павло­вич порадив не брати нічого зайвого. Але не взяти листівки, в якій роз­повідалось про виступ товариша Сталіна у день святкування річниці Жовтня та про те, що гітлерівці осіклись із своїм наступом під Москвою, було Василькові не під силу. Адже він принесе невимовну радість у місто! йому здавалось, що, крім нього, ніхто ще не знає цієї радісної новини. Він хотів потішити листівками Сергія.

Сергійко дуже зрадів Василькові. Всі дні чекав його з нетерпінням.

Сергійкова мати не знала, як і дякувати хлопцеві. Вона виснажи­лась від горя, хвороби та голоду. Довгими днями й безсонними ночами її з’їдали думи. Стати б їй тільки на ноги, а там би вже вона знайшла, як врятувати єдиного сина від голоду.