Повеселіла вона, спробувала навіть підвестися з постелі, але була змушена знову лягти. Хлопці вже самі зварили вечерю. Потім мати чула, як вони майже до ранку про щось шепотіли.
Василько показав Сергійкові листівку.
— Знайшов по дорозі. Мабуть, літаки наші скинули,— додав він на всякий випадок.
Сергійко вбирав у себе кожне слово, руки його дрібно тремтіли, очі горіли. Закінчивши читати, він міцно обняв Василька, поцілував.
— Ти — молодець... я... ти знаєш... ночами думав про це. Мені навіть снилось.
Він хвилювався, говорив палко, зловтішно:
— Ага, чортова граб-армія! Дають їй — і в хвіст і в гриву!
Василькові було радісно на серці.
— Ти знаєш, Васько, я бачу — ти справжній друг. У нас теж... ми теж боремось. Правда, дуже мало. Електромережу вже тричі замкнули. Горить світло, потім раз-—і нема. А то воду перекриємо.
— Але цього ще мало,— зітхнув Василько.
Другого дня Василько в загальному потоці мішечників вийшов із міста. За плечима в нього був незвичайний вантаж.
...Тимко в ці дні був зайнятий господарськими справами — дбав про їжу для пораненого. Приносив свіжі яблука, що невідомо яким чудом збереглися в селі, моркву.
Коли Любов Іванівна проговорилась, що для пораненого добре було б варити курячий бульйон, він на ранок приніс у землянку шестеро курей — останніх, які після Фріцового полювання залишились у Лукана.
— йому б самому шию, як курці, скрутити, та не сила моя,— зітхав Тимко, що не міг почувати себе щасливим, поки Лукан ходив по світу.
...Школа теж дихала на ладан. Любов Іванівна загадково зникла з села. Афіноген Павлович через день захворів. Тільки Лукан продовжував свою муштру, але, видимо, без охоти, бо до школи з’являлось троє-четверо учнів. Написи на воротях більше не з’являлись. Але Лукан був ще більше переляканий і стурбований появою двох партизанів біля села. Він навіть не радів з того, що один з них був убитий.
...Цього вечора в Соколиному бору з’явились партизанські підводи.
— Ну, як справи, Павле? — насамперед поцікавився Іван Павлович.
— Хоч гопака танцювати! Заживає.
— То сьогодні поїдемо в наш табір?
— Поїдемо.
Василько передав командирові партизанів записку. Мишко похвалився толом. Тільки Тимкові було до сліз боляче. Чим йому хвалитись? Курми? А втім...
— Товаришу командир, а староста відправляє завтра в місто худобу. Четверо свиней і п’ять телиць. Жирні! — похвалився він.
— Добре. Сьогодні зробимо візит вашому старості. Поведеш, Тимку?
У Тимка перехопило дух. Нарешті мала здійснитись його мрія.
Та Лукан був таки до біса хитрий. Відколи біля села убили партизана, він більше не ночував дома, його не спіймали.
Партизани поїхали за Дніпро. У Соколиному бору залишився Льонька Устюжанін з товаришами, яким командир наказав подивитись на мінне поле.
НА МІННОМУ ПОЛІ
Льонька Устюжанін, молодий, міцно збудований партизан, з красивим дівочим обличчям, синіми, як небо, очима і мужньо окресленими губами, крокував поперед Мишка, обережно, але твердо притримуючи руками автомат. Через кожні півкілометра запитував:
— Ще далеко?
— Та зараз,— весь час відповідав Мишко, хоч їм треба було йти ще довго.
Він чомусь думав, що Льонька відмовиться, коли взнає, як далеко треба ще йти.
Та Льоньку зовсім не лякав далекий перехід.
Складною професією мінера він оволодів ще до війни, в армії. Учили
їх тоді довго, терпляче. Цілими днями, а часто й ночами він ящіркою плазував по полю і заривав міни в землю, щоб потім, мов кавуни на баштані, зібрати їх докупи. Всі відомі системи мін вітчизняних та іноземних він знав, як свої п’ять пальців.
З перших днів війни він сам, власними руками, засаджував цілі поля цими незвичайними овочами. Розміновував поля противника, пробиваючи шлях у мінних загорожах нашим танкам, піхоті.
— Підривник помиляється в житті лише один раз,— любив говорити Льонька. Трапилась ця фатальна помилка і в практиці Устюжаніна.
Та щасливі випадки бувають навіть у житті мінера.
Якось провівши розвідників, Льонька повертався через мінні загорожі німців. Близько, майже поруч з ним раптом спалахнув і в ту ж хвилину погас світ...
Скільки часу він пролежав непритомним, Льонька не знав. Пам’ятає, що прокинувся в окопі, а навколо — ні душі живої. Тільки страшенний шум у вухах, а перед очима червоні та жовті кола. Зіп’явся на лікоть, оглянувся навкруги і побачив, що лежить серед мін.
Хитаючись, наче п’яний, боячись упасти і потрапити на міну, вийшов з мінного поля. Пересилюючи біль, пішов у напрямі до села. Одна була надія—- найти свою частину. Але в селі були вже німці, його впихнули в гурт таких же напівживих людей. Кілька днів їх кудись гнали, і нарешті він опинився в кошарі для худоби. Один раз на день полоненим кидали кормові буряки. Конвоїри викидали буряки просто під ноги, у гнойову рідину, і сміялись потім, як очманілі від голоду і спраги, напівживі від ран і контузій люди накидались на їжу і гризли зелене ботвиння.
Льонька вирішив тікати. А через те, що не мав сил, думав перебути день-два, трохи оклигати, і тоді вже ніяка кошара, ніяка охорона його не втримає...