Та по кількох днях з жахом виявив, що в його тілі не набирається сил, а навпаки, розсіюється й решта. Зовсім охляв з голоду: хоч який був голодний, проте і рукою не доторкнувся до буряків.
До кошари приходили щоденно жінки, дівчата. За сало та «яйки» вимінювали своїх чоловіків, батьків, братів і потім із сльозами радості на очах забирали з собою.
Але хто міг прийти до Устюжаніна? Мати? Сестра? Чи ж були вони в нього? Він зріс, не знаючи роду-племені, виховався і виріс у дитячому будинку десь на Уралі.
Зводився на ноги, бажаючи перевірити свої сили й потренуватись, але в голові стояв незвичайний дзвін і шум, перед очима плило жовте море туману.
Опам’ятавшись, бачив, що лежить в багнюці, і не пригадає, коли впав.
«Пропала твоя, Льонька, буйна голова! Здохнеш з голоду, як собака...»
Тоді він накидався на буряки, з’їдав їх, дивуючись, як це раніше не
знав, що вони такі смачні. Намагався їсти якнайбільше, бажаючи швидше відновити свої сили. Але вони з кожним днем танули.
Так би й помер у кошарі або десь на дорозі його пристрелив би фашист, якби одного дня не виявилось, що в нього, уральця, тут, на Україні, є рідня.
Струнка кароока дівчина в легенькій кохтинці сміливо підійшла до вартового. Граючи очима, вона, мов старому знайомому, показала «яйка» в хустині.
Опецькуватий солдат спочатку розгубився, а потім його рот розтягнувся в усмішку.
Льонька байдуже дивився на дівчину. Вона прийшла по брата. Десь він лежить тут, її брат. Зараз вона побачить його, і він буде врятований від ганебної смерті. Лише до нього ніхто не прийде.
Льоньці стає нестерпно боляче. А дівчина вже відходить од німця, іде до кошари. Льонька хоче побачити цього щасливця, що лежить тут рядом, бо вона прямує в їх бік. Він бачить її зосереджене обличчя, вогкі очі і підводиться на коліна.
Дівчина вже зовсім близько, вона простягає руку назустріч братові. Мабуть, і не побачити Льоньці щасливця: сили залишають його. Льонька почуває, що зараз упаде... В цю мить дужі руки обвивають його шию, гарячий поцілунок обпікає жовте, як у мерця, обличчя, а чиїсь вуста шепочуть щиро, рідно:
— Братіку мій! Братіку рідний!
Сльози течуть по його спухлих від голоду щоках.
— Сестронько моя...— шепоче він, спираючись на дуже плече дівчини. Він вірить всією істотою, що ця дівчина — його рідна, незнана сестра.
Обнявшись, вони виходять з кошари. Хоче обернутись до тих, що лишаються, сказати їм слово, але сором за власне щастя не дозволяє йому цього...
Оленка і її мати доглядали його, як рідного брата й сина. З кожним днем тіло наливалось силою. Почував себе справді в рідній сім’ї. Безрідні завжди так: безмежно вірять у те, що їх рідня десь існує і що зустріч з нею обов’язково буде. Те, про що Льонька мріяв у часи свого дитинства, прийшло тепер.
Щодня Оленка приносила нову радість:
— Ще дев’ятьох вирвали сьогодні. А решті передали поїсти. Конвоїр такий дурний, каже: «Для тебе, фрейлен, я готовий золоті гори. Приходь хоч і щоденно». Де він і слів тих навчився? У гості все, дурень, напрошується.
Гнів стиснув Льоньці серце,— відчув, що здатний голими руками розірвати фашиста.
Льонька вже думав про те, що час збиратись у дорогу, та щось затримувало його.
«Завтра!» вирішував він.
Минав день, а він відкладав знову на завтра, не маючи сил відірватись від сім’ї, що стала йому рідною.
Коли раніше відкладав усе, мотивуючи тим, що не зміцнів як слід, що й по закону йому належить госпітальне лікування, то тепер, відчувши, як тіло налилось здоров’ям, почав соромитись самого себе.
«Завтра!» остаточно вирішив він... І став думати про те, як і куди податись, щоб прорватись до своїх.
Оленка ніби відчувала, що непокоїть юнака.
— Чого ти задумався, Льоню? Може, нездоровий?
— Спасибі, здоровий, Оленко.
— То що ж тебе турбує? — допитувалася з тривогою в голосі.
— Піду я завтра, Ленко,— рішуче об’явив Льонька.
Побачивши в очах дівчини здивування, поспішив заспокоїти:
— Але я повернусь... Я тебе ніколи не забуду, Оленко... і мами.
І, ніби виправдуючись, додав:
— Ти розумієш, Оленко, не можу більше... Війна...
Оленка ніби прокинулась:
— Розумію. Який же ти хороший, Льоню!
І незчувся, як обпекла поцілунком. Відступила вбік.
— Куди ж ти підеш? — спитала, усміхаючись самими очима.
— Через лінію фронту.
— Далеко!
-— Може, поближчає.
Він був готовий не йти — летіти через тисячокілометрові простори, аби швидше повернутися назад з перемогою.
— А інші вже пішли,— лукаво примружуючи очі, сказала Оленка.
— Куди пішли?
— В партизани.
Льонька з подивом подивився на дівчину.
— Але де знайти їх?
— А хочеш?
— Звичайно!
— Сьогодні вночі ти будеш у них,— тихо сказала Оленка, і вони сторожко оглянулись на двері...
Він потрапив у загін Івана Павловича. Швидко тут став незаміни- мою людиною. Вже встиг пустити під укіс чотири ешелони, кілька машин, але вибухові матеріали вийшли. Отож не дивно, що так нетерпляче Льонька Устюжанін хотів бачити мінне поле.