За хлівом Мишко залишив Льоньку з товаришем мріяти про свою сестру Оленку, а сам зник у темряві. Він сторожко підійшов до хати, припав до напільного вікна, задубілими від холоду руками намацав тоненьку шворку. З силою потяг до себе.
Прислухався. У хаті хтось зітхнув спросоння, перевернувся на полу, і знову настала тиша. Мишко різко, вже з досадою шарпнув шворку. Скрипнула дошка, і до шибки наблизилось якесь бліде обличчя: прокинувся Альоша.
І
Щоб не здіймати шуму і, головне, не будити матері, вони з Мишком винайшли хитромудрий засіб виклику. Лягаючи спати, Альоша прив’язував до ноги шворку, а кінець цієї шворки крізь вікно виходив надвір.
...Перед світанком усі четверо вже були в невеликому ліску, зразу за яким починалося мінне поле.
Підкрадався осінній ранок. З кожною хвилиною розсувалась чорна стіна ночі, вимальовувались безформні обриси дерев, бовваніло в тумані пустинне поле.
Зупинились на піщаних горбах, покритих молодими розлогими сосонками та шелюгою. Ці горби тягнуться далеко, десь аж за Соколиний бір, закінчуються високою піщаною кручею над Дніпром. Тут, де спинились партизани, горби повільно переходять у рівне поле, що завжди засівалось житом, гречкою, засаджувалось картоплею і баштанами.
Поле тяглося до великого болота, по якому протікала вузенька мулиста річечка. Взимку вода в ній не замерзала, парувала ранками, запинаючи долину туманом, що спадав на комиші інеєм.
Через поле пролягав широкий грейдерний шлях, що мав важливе стратегічне значення. Цим шляхом повинні були пройти частини противника, техніка, машини, що рвалися в широкі українські степи. Недаремно цей шлях так старанно замінували наші мінери, коли сюди підійшла лінія фронту.
Поле нічим не видавало себе. Тому дивно було, що в такий пізній час нічия рука не доторкнулась до стебел вівса і гречки, які зчорніли на корні, і кущів картоплі, на яких гнило побите дощами бадилля.
Люди обминали це поле десятою дорогою. Гітлерівці не мали часу його розмінувати. Вони проклали осторонь, за кілька метрів від грейдера, новий шлях, позначивши його дороговказами.
Розвиднілось. Льонька Устюжанін, обережно ступаючи і вдивляючись навколо, вийшов з лісу.
Він йшов повільно і сторожко, мов розшукуючи чиїсь сліди, раптом спинився. Довго вглядався в щось, ніби вагаючись: брати чи не брати. Дістав з-за пояса фінку, почав обережно колупати промерзлу землю. Потім знявся на ноги, тримаючи в руках щось подібне до великого кавуна.
— Протитанкова,— пояснив, повернувшись до хлопців.— Робітки тут буде! —додав він, і їм стало ясно, що ця робота була йому дуже по душі.
Вдвох з товаришем Льонька пішов на поле, наказавши хлопцям слідкувати за місцевістю.
Десь за рікою, що парувала туманом, червоно вставало сонце, над землею звисало по-зимовому густосинє небо, мружилося під першим сонячним промінням безлюдне поле.
Мишко та Альоша пильно слідкували за роботою партизанів, весь час поглядаючи навкруги. Поле тепер справді нагадувало баштан, з якого збирають кавуни.
Пізніше партизани обережно перенесли міни в лісок. Вдень Альоша ходив у село — приніс хліба і вареної картоплі, а також заступ, для чогось потрібний Льоньці.
Так вони працювали кілька днів. Мишко вже давно зрозумів таємницю розмінування і тепер допомагав партизанам.
Вони заховали міни в майстерно замасковані ями. Тільки тоді стомлений Льонька пішов у село, взяв підводу і, навантаживши її мінами, виїхав за Дніпро.
„Б 0 Б IIК И*
Мати зустріла Мишка з великим невдоволенням.
— Де це його пропадати цілими днями? — нарікала вона.— Розледащів ти, хлопче, без батька!
Мишкові було образливо й боляче слухати ці докори. Обдурювати матір не було сили й совісті, а сказати правду не можна було.
— Та ми з Альошею дрова тітці на зиму заготовляли,— спробував виправдуватись, згадавши, що вони ці дні і справді принесли Альошиній матері кілька в’язок дров.
—- Дрова заготовляв! Про домівку не подумає! Живемо ось у підземеллі...
— А ми на зиму перейдемо до тітки. Вона казала.
— Іч який господар — «до тітки»! А батьківське дворище так би й кинув!
— Та хіба назавжди?
— Завжди в тітки не житимеш. Чекай, ось батько з війни повернеться, я все розповім!
Мишка це зовсім не лякало. При згадці про батька на його устах заграла усмішка. Хай тільки швидше приходить батько, хай вижене цих проклятих фашистів! йому Мишко тоді розкаже все: і як безсонними ночами міряв сам спустілі поля, і як розряджував міни, допомагаючи партизанам.
Він уже не чув докорів матері, його думки — біля батька. Щось мати там говорить, на когось скаржиться, але хіба то стосується Мишка? Хіба він заслуговує на нарікання?
Глянувши на сина й помітивши його змарніле, але мужнє обличчя, що промінилось у цей час якимсь внутрішнім світлом, мати зрозуміла, що синові не до нарікань, і замовкла. Давно бачила, що незвичайне щось діється з сином: став замкнутим, ніби дорослим.