Один у неї він тепер лишився, та ще думи тяжкі з горем безпросвітним. Стає тяжко на серці. Як усе змінилось! Колишнє щастя безслідно зникло, мов камінь у глибоких водах. Лише яскраві згадки пекли і ятрили серце. Скільки було того сонця, щастя, а тепер усе спливло, мов за водою. Твердо знала, що все те повернеться, і чекала терпляче. Але іноді огортала така журба, що й сама не знала, де подітись. Кинула б
усе і йшла б світ за очі; адже там десь свої, десь там, за фронтом, її чоловік і колишнє щастя...
Але як було кинути це попелище, де у вогні згоріли не лише будівлі, кривавий труд її рук, а й минулі дні, де в холодному попелі ще жевріли надії на майбутнє щастя. Кинути все це — і виросте на цьому місці бур’ян, назавжди заросте дорога до ясного майбутнього...
Розвіявся, мов туман, гнів на сина. Розуміла його тугу, його нестерпне становище — адже ж не маленький. Вона сама в дитинстві зазнала горя, а Мишко в неї зріс, як квітка в саду. Вона в лікнепі вчилась грамоти, а він же в неї сім класів закінчив. Чи сидіти ж йому в цьому підземеллі день і ніч? Мабуть, сумує ще більше від неї, бач — зів’яв, немов билинка на вітрі.
Сльози жалю заливають її обличчя, ридання надривають груди.
— Чого ви, мамо? — запитує Мишко. В голосі його рбзпач.
Мати плаче ще дужче. Тоді і в нього з’являються сльози.
— Ну, що я вам зробив? Чим я вам заважаю? Чого від мене хочете? — гукає він.— Щоб я сидів тут, у норі, мов кріт? Не можу я, розумієте, мамо, не можу!
Вона затихає, витирає сльози. Важко схлипує і говорить:
— Та хіба я на тебе? Роби, що хочеш, вже не маленький. Дивись тільки!
— То чого ж плачете? — Голос його стає ніжним, співчутливим.
-— Не на тебе плачусь — на життя наше тяжке та лихе. За щастям нашим плачу,— заговорила мати сумним, але спокійним співучим голосом.
— За нього треба боротись!..
— Не помічали тоді всього в житті. Здавалось, і те недобре, і те не так. А тепер, як згадаєш усе те, то наче тебе скинули з неба в болото.
Довго журилась мати. Згадувала минулі дні, тужила за ними. Але жодного докору не кинула Мишкові.
— До тебе Тимко тут прибігав разів три,— згадала.
Мишко став поспішати. Вже виходячи, сказав матері:
— За мене не турбуйтесь. Нічого поганого я не роблю. Коли батько повернеться — і він на мене гніватись не буде.
Мати пильно оглянула сина. Перед нею стояв не колишній хлопчик, її маленький син, а серйозний і розумний юнак.
«Боже,— подумала вона,— як швидко ці діти виростають!»
І лише прошепотіла:
— Про матір не забувай, синку...
Тимка вдома не застав. Софійки теж не було. Погрався з Віроч- кою, мало звертаючи уваги на слова Тимкової матері. Вона тепер тільки те й робила, що без угаву проклинала: кляла Гітлера, бажаючу йому тисячі болячок, кляла всіх фашистів, бажаючи їм якнайшвидше відправитись на той світ, кляла паршивих собак — поліцаїв, Лукана, кляла весь «новий лад», що не давав жити.
Мишко нічого цього не слухав, не раз вже чув. Та й говорила жінка
не для нього, це була її вечірня молитва, виголошувана для себе, для заспокоєння власного серця.
Він слухав щебетання Вірочки, що мріяла про повернення з війни татка, який поб’є німців, а потім поверне до життя маму й Саву. їй уже снився татко. Він на танку і з великою рушницею.
Мишко зустрів Тимка на селі. Зустріч була така радісна, мов рік не бачились.
— Ну, як? — питав Тимко.
— Порядок! — відповів Мишко словами Льоньки.
— А тут чортові бобики розперезались,—скаржився Тимко.
«Бобиками» в селі охрестили поліцаїв. В одної вчительки був невеличкий собачка, якого звали Бобик. Він ставав на задні лапки, охоче танцював за цукерки. Швидко знаходив заховані речі. Дайте тільки Бобикові понюхати чиюсь шапку, сховайте потім," де хочете — неодмінно знайде. Покажіть цукерку і на когось нацькуйте — Бобик сльотою лізтиме в очі. Та вчителька евакуювалась, про Бобика всі забули.
Після того як партизани забрали заготовлену для німців худобу і шукали старосту, до села переїхав поліційний пост. Цілий день поліцаї наводили в школі «порядки», а другого дня зустрічали шефів-німців. Стрибали перед ними, мов Бобик, на задніх лапках.
— «Бобики»,— сказала тоді хлопцям Софійка. З її легкої руки так і залишилась за поліцаями ця назва.
Тимко розповідав:
— Вчора бобики ходили і зганяли палками людей на збори. Зійшлись. Старший боб, отой рудий Ткач, довго кричав перед народом, лаяв партизанів, казав, що всіх їх до ноги винищить. І не тільки їх, а й тих, хто допомагатиме партизанам. А люди мовчать. «Чого мовчите?» кричить. Люди знову мовчать. «Ви всі,— каже,— тут партизанським духом пройняті».
Виступив дід Макар. «Хіба,— каже,— ми вам не даємо тих партизанів ловити. Ловіть! Ми ж не заважаємо. Звідки нам знати, що то за партизани?» — «Ти, старий собака, не знаєш!..» тільки і сказав той рудий. А потім Лукан говорив. Хотів, гад, щоб дівчата і хлопці добровільно в Німеччину їхали. «Там,— каже,— поучитесь, як по-справжньому господарювати». Все техніку німецьку розхвалював. «Лежи,— говорить,— а вареники самі в рот стрибають».