— Так що ти думаєш? — розповідав далі Тимко.— Всі мовчать. Ніхто не згодився їхати, лише один Калуцького дурень. «Я,— каже,— поїду. Надоїло мені тут мучитись, поїду, хоч поживу по-людському».—- «Ну, їдь,— сказав дід Макар пошепки.— Бодай на тобі шкіра об’їде!» Лукан дуже розхвалював Гришку Калуцького і всім казав, що коли не захочуть по-доброму їхати, то випровадять силою. Є такий закон. А ввечері бобики по селу ганяли. Женитись задумали, гади. Де гарна дівчина, то заходить і каже: «Або виходь за мене, або в Німеччину запроторю». Дівчата їм у вічі плюють, а вони своє. Сміх та й годі!..
— Ну, а ти? — запитав Мишко.
— Рознюхую. Дрова вчора бобикам рубав і в школу заносив. Отож знаю все.
— А листівки?
— Софійка з дівчатами розкидають. Бобики казяться. Повісити нахваляються, коли спіймають.
— Скажи Софійці, щоб обережно.
— Ого, вона знає! — гордо заявив Тимко.
Дома Мишко застав поліцаїв. Вони перетрусили всю солому в погребищі, порили землю, копались у погребі.
У Мишка мороз пробіг поза шкірою: «Невже хто виказав?»
— Та нема в мене самогону,— сердито говорила мати п'яному поліцаєві.— Був би — чи я б пожаліла?
У Мишка відлягло від серця.
— Повинен бути. Я знайду,— твердив один, 'п’яно похитуючись.
— Та вже шукайте. Тільки даремно.
Мишко спідлоба поглядав на непрошених гостей, його душив гнів, але він мовчав, наче йому було байдуже.
Перерили мишачі нори, але нічого не знайшли.
— Так от,— наказав бобик, виходячи: — На завтра щоб був самогон. Я зайду. Обов’язково зайду... Не забуду... А не буде — і ти, і він,— ткнув пальцем на Мишка,— в Німеччину! Я вас навчу, як свободу любити!
„АХТУНГ! МІНЕН!“2
Мишко схопився, мов ошпарений. Глянув у вікно. Поле біліло, але було ще зовсім темно. Важко визначити, чи ще ніч, чи вже ранок. Спересердя штовхнув під бік Альошу. Той підвівся, сів на постелі, протираючи кулаком очі.
Через якийсь час вони вийшли з хати.
Вчора звечора випав сніг. На темносиньому небі мерехтіли зірки. Було тихо. Мишко настоював, щоб не лягати спати, а йти звечора. Альоша говорив, що все це даремно. Відпочити годину-дві, а потім вже й іти. І ось — відпочили! Хтозна, скільки часу пройшло! Можливо, вже скоро ранок?
Коли вийшли в поле, Мишко почав дорікати братові:
— Спиш, як борсук! Не до снів тепер. Уже, мабуть, ранок.
— Та де ранок! Ще глуха ніч,— пробував оборонятись Альоша, але й сам занепокоєно поглядав на схід. Чим більше дивився, тим більше, здавалось, червоніло небо. Справді, вони, мабуть, встали дуже пізно, йому й самому було тепер прикро, почував себе винним.
Було тепло, а швидка хода ще більше зігріла хлопців. До чобіт прилипав мокрий сніг, час від часу ноги натрапляли на проталини, де снігу
вже не було, і розквашена земля обліплювала чоботи. Вони були такі важкі, мов хто прив’язав до ніг гирі.
Обігнувши село, вийшли на грейдер. Кудись удалину тяглася широка дорога. Пройшовши кілька кілометрів, хлопці зупинились. Спереду в темряві маячили, яскраво вимальовуючись на снігу, дві дошки на тонких жердинах.
Мишко оглянувся навколо. Мертва тиша. Жодної живої істоти.
Ледь помітно жеврів схід. Починався день.
— Бач, я ж говорив, що встигнемо,— торжествував Альоша.
— «Встигнемо»! —- супився Мишко.— То ж добре, що встигли, а коли б день? — В його мові вже не чулося злості, говорив це лише для годиться.
Підійшли до дороговказів. У темряві годі було прочитати, що там написано. Але Мишко й так добре знав ті слова. Дорога була перетята колючим дротом, а посередині стояв стовп із страшним написом:
Увага, мовляв, фрице, на міну наскочиш!
Ще вдень, оглядаючи мінне поле, Мишко до всього добре придивився. Блискавкою майнула в голові смілива думка:
«А що як... А що як переставити всі ці сигнали і дороговкази? Що як спрямувати противника просто грейдером?..»
Він уявив собі, як німецька автоколона полізе на дорогу і висадиться в повітря. Сама думка про це спирала дух у грудях. Тож недаремно він був такий нездоволений на Альошку, коли, прокинувшись, вирішив, що проспали.
Довго не роздумуючи, хлопці приступили до роботи. Налягли на стовпець, та він не піддався. Земля замерзла, стовп був, мабуть, глибоко вкопаний у землю і до того ж не такий тонкий, як здавалось.
Тоді Мишко дістав свою фінку і почав колупати навколо стовпа землю. Піт заливав йому очі, серце глухо калатало. Мишко знову сердився на Альошу:
— Тут роботи на цілу ніч. А незабаром ранок. Оце тобі й спочили!
Альоша тепер мовчав, тільки сильніше налягав на стовп плечем, ніби намагався зменшити цим свою вину.
У Мишка робота пішла швидше: чим глибше вкопувався, тим земля ставала м’якша...
Коли стовп з пересторогою стояв на новому місці, а стрілка показувала дорогу просто по грейдеру, хлопці, знявши колючу - загорожу, перенесли її на об’їзну дорогу.
З заходу потягнув ранковий вітер, женучи перед собою отари снігових хмар. Червона смужка, ледве помітна на сході, поблякла, ніби відсвіт погасаючої пожежі.
Світало.