Мишко і Альоша поспішили на другий кінець мінного поля. Тут були такі ж дороговкази. За роботою не помітили, як почав іти сніг. Щодалі він густішав і швидко вкрив геть усе білим рядном.
Вже зовсім розвиднілось.
—- От і все! — задоволено констатував Мишко, відчуваючи приємну втому в м’язах.
Альоша був невимовно радий: все так добре обійшлось!
Відійшли в лісок.
Звичним рухом Мишко почав ламати гілки сосен, як це робив Льонька Устюжанін. Потім промів сніг, укрив землю сосниною. Сіли і вирішили чекати — подивитись, що з цього буде. Мишко дуже турбувався. А як нічого не вийде? Альоша ж, навпаки, був переконаний, що все буде гаразд.
Дув холодний вологий вітер. На схід линули клубки важких хмар. У полі куріло й вихрилось, вітер жбурляв мокрим снігом, ховаючи з-перед очей засніжену й затуманену далечінь. Час ішов. На дорозі не з’являлось жодної машини.
Хлопці мовчали. Кожен думав про своє.
Мишко згадав розповідь Льоньки Устюжаніна про його рахунок. Виявляється, кожен партизан веде рахунок своїм справам. Убив фашиста — на рахунок, пустив ешелон під укіс — на рахунок, висадив у повітря машину — теж на рахунок. Приклад Льончиного автомата вже був густо покарбований різними позначками.
Мишкові було неприємно: він вважав себе за партизана, а на рахунку в нього не було нічого. Найбільше буває на рахунку в парти- зана-мінера. І Мишко тепер мріяв про одне — стати підривником. Тоді полетять під укіс ешелони, машини, гітлерівці. «Хто зробив?» питатимуть. «Мишко».— «Молодець Мишко!» А втім, йому й зовсім не потрібна ця слава. Хай хоч і ніхто не знає, що це він. Велика біда! Хай тільки гинуть вороги. І щоб командир узяв у справжні партизани. І ще — щоб бути таким, як Льонька!
Пригадуються минулі дні. Мало прожив Мишко. Вік у нього — як заячий хвіст, а скільки хорошого позаду лишилось! Мов з теплого, ясного світла кинули в темну безодню. І було в нього тепер одне бажання: боротися з ворогом, боротися до кінця.
Він хотів сьогодні відкрити свій рахунок. Йому пішов п’ятнадцятий, і він вважав себе вже дорослим. «У чотирнадцять я вже орав, аж земля куріла, і косив так, що аж трава в’яла», казав колись батько. І Мишкові хотілось не осоромити роду свого.
— От гади! — лаявся він.— Завжди так: коли не треба — їх мов чортяка носить, а тепер, диви, наче зав’язало...
Можна було подумати, що він чекає дорогих гостей, для яких накриті столи.
— Ще будуть,— не втрачав надії Альоша.— Не бувало ще такого дня, щоб не пройшла колона.
Мишко знову мріяв і чекав.
— Іде! — раптом вигукнув Альоша.
Мишко здригнувся. Він став на коліна, обвів поглядом поле, але ніде нічого не побачив.
— Бре...— процідив зневажливо він.
— Грім мене побий! — клявся Альоша.— Селом мчить. Придивись краще.
Село ледь виднілось у вибалку, і було дивно, як Альоша міг там бачити машину. Та він не помилився.
Мишко вже хотів вилаяти його за такий жарт, та в цей саме час на горбу під селом з’явилась довгождана машина.
Вона мчала з великою швидкістю. Мишкові ж здавалось, що вона буксує на місці. Серце тьохнуло: невже догадались? Невже марна робота і рахунок так і залишиться не відкритим?.. Вітер доносив ревіння мотора, було видно, як погойдувався на ходу критий брезентом кузов. Повільно, але впевнено машина наближалась до своєї загибелі.
«А як міни не зірвуться?» майнула в голові думка. Від хвилювання Мишко звівся на ноги.
«Так і є!» напружено дивився на машину, а вона повзла — і хоч би що...
Та раптом вона підстрибнула в повітрі, завертілась і зникла в чорній хмарі землі й диму. Громовий вибух сколихнув землю.
Хлопці танцювали від радості, навіть поцілувались. Очі їм іскрились, здавалось, щасливіших від них немає на світі.
— Єсть! Відкрили! — вигукнув Мшшко, і голос його задзвенів у ранковому повітрі, як пісня.
Через півгодини з протилежного боку замінованої ділянки підійшла- ціла автоколона. Перша машина теж потрапила на /Аишків рахунок. Решта повернули назад.
...Ще ніколи не бачила мати Мишка таким збудженим і щасливим. Він їв так, наче кидав за себе; захоплено розповідав новину: на мінах зірвалось дві машини!
Мати догадувалась, що без Мишка там не обійшлося. Але гнала від себе цю думку — хіба він на таке здатний? Вона за старою звичкою хотіла знову покартати сина, але на цей раз у неї лише вилетіло попередження:
— Ти дивись, Мишку, будь обережний!
Вдячними очима щасливий син глянув на матір.
МАТИ
Діти, діти! Горе з вами, малими, а двоє — з дорослими. У малого пустуна болить пальчик, а в матері — серце. Дорослий іде своїми шля- хами-дорогами, зрідка згадує матір, а в неї він з голови не йде, серце сушить, сріблить волосся...
Вже за північ. Сидить мати в головах Василька — сльозою блищать у темряві її очі.
Трьох синів, як соколів, і дочку мала, а тепер один лише Василько з нею. Далеко десь діти, але вона завжди з ними: думає вдень, снить ними вночі.
Василько спить міцно, дихає рівно, як людина, що чесним трудом завоювала відпочинок.