Спи, Васильку, спи! Мати оберігає твій сон, ніжно погладжує шершавою рукою непокірне волосся і думає. Така вже доля матері: думати за маленьких, думати за дорослих — увесь вік свій думати за дітей.
Не йде сон на старечі очі. На старечі... Та чи ж вона стара? Сорок вісім років. Тільки ця осінь так згорбила їй плечі, посікла зморшками чоло, випила рум’янець на щоках.
Війна... Може, нікому вона не дошкулила так, як їй. Колись — тільки-но вийшла заміж за Івана, її однолітка,— його зразу ж у чотирнадцятому на війну забрали. Лишилась сама, як палець. Вже без нього знайшовся через півроку хлопчик. Важко, ой, як важко було одинокій на чужому селі!
Строковою була в куркуля по сусідству з Іваном. Тюкали на Івана, коли з нею одружився; вся рідня збіглася: схаменись, мовляв, парубче, що ти робиш?! Наймичку береш, без роду, без посагу.
З війни Іван не повернувся. Потім пішли радісні звістки — царя скинули, революція. Не розуміла вона всього того, але люди казали, що тепер чоловік повернеться, і вона не переставала прислухатися до розмов.
Вже в двадцять першому прийшов Іван. Боже мій! Зайшов у двір будьоннівець — і не впізнала. Пішов ще хлопчиком — ну, може, трошки більшим від теперішнього Василька, а повернувся чоловіком високим та ставним, як дуб; ще й вуса чорні, будьоннівські. Ну, справжня картина! І не снився таким їй Іван.
А старшому — теж Іванкові — шостий кінчається. Довго сторонився батька — від чоловіків одвик. «Дядько чужий» — та й усе. А Іван сміявся: «Підростеш, сину, разом на вулицю гуляти ходитимемо».
Народились потім за три роки Федір і Галинка. Через два роки порівнялись. Хто не знав—усе питали: чи не близнята?
Думки матері, як сиві голуби, знову в’ються біля дітей. Де вони? Що з ними? В якій землі топчуть стежки-доріжки? Чи живі-здорові? Чи, може, де чорний ворон на полі далекому тіло біле шматує, карі очі синів її виймає?
Ой, чи ж на те їх породила, ночей не спала — виходжувала, ростила, в люди вивела, щоб ворог потім над кров’ю її глумився, синів, орлів її, убивав!
Течуть гарячі сльози по передчасно зів’ялих щоках, все зморшками, зморшками, мов весняні води струмочками. Плаче мати тихо, беззвучно, але тяжко, як уміють плакати тільки матері...
Та ось висихають сльози. Вона шле ворогам прокльони: «Бодай вам путь завалилась! Бодай тебе засліпило, поганий фашисте!»
Вона знову думає про Василька. Ніжно гладить рукою шорстке волосся.
ПО
Всіх дітей любила, а цього найбільше. Більше, ніж дочку. Навіть сама собі про це боялась признатись. «Мені всі однакові, рідні», казала. Але все ж Василько був найлюбиміший.
Вона знала про Василькові справи. Він звик бути з матір’ю відвертим і не зрадив самого себе й тепер. Але тоді, в ліску, мати відчула, що син змінився, і зрозуміла це по-своєму.
Потім Василько розповів їй всю правду, і тиха радість зігріла серце матері, хоч тривога й неспокій більше не залишали її ні на хвилину.
Вона стала всіляко допомагати синові. Коли говорив, що кудись треба йти, вона готувала йому все необхідне в дорогу, цілувала на прощання, а потім чекала дні й ночі...
Мати підходить до вікна, припадає вустами до шибки, замурованої чудовим візерунком. Лисичка тане під подихом, на шибці з’являється чорна кругла пляма. Хто знає, рано воно чи пізно? Ніби й довго сиділа, а здалось — одну годину. Ой ні, мабуть, світає...
Підходить до Василька. Жаль будити дитину, але вже час. Так він наказав. У місто знову чогось піде. Найбільше вона боялась цього міста.
— Васильку! — шепоче вона і цілує в гарячий лоб.— Васильку!..
Через кілька хвилин Василько стоїть серед хати одягнений, зав’язаний дбайливо стареньким шарфом, готовий у дорогу. За плечима торбина — подарунок Серьожі. Вже хоче рушати з хати, та раптом якийсь гарячий клубок підкочується до горла, йому хочеться ще хоч хвилинку побути дома, біля матері.
■— Можна й рушати,— каже він, а сам стоїть, не рухається.
Мати теж одяглася: вона завжди його проводжає.
— Щасти тобі, синку!
— Спасибі, мамо. Бережіть себе,— наказує Василько, мов справжній господар.
— Себе бережи, Васильку.
— Добре. Я...
Він не договорив. Хто знає, чим може закінчитись ця його подорож.
Вони виходять з хати. Передсвітанкова темрява так окутала землю, що за два кроки нічого не видно.
— Ідіть до хати, мамо, застудитесь!
Мати мовчки проводить його до хліва.
Тут Василько спиняється:
— Вертайтесь, я пішов.
Мати цілує його у свіжу від ранкового холоду щоку.
— Щасти тобі, синку! Заступи тебе...—• шепочуть її вуста.
Василько іде, не оглядаючись, упевнений, що мати вже давно, послухавшись його, пішла в хату. Та коли б і оглянувся, то чи побачив би матір у темряві? Вона, мов тінь, прихилившись плечем до ушули, сухими очима вдивляється туди, де зникла його постать.
Тепер до ранку так стоятиме мати, забувши про сльози, про мороз, думатиме про сина.
Двері відчинила Сергійкова мати. Василько, побачивши жінку на ногах, невимовно Зрадів. Вона була виснажена, але вже було помітно, що до неї прибували сили.
— Спасибі тобі, Васильку, ти мене на ноги підняв. Думала вже помирати,— говорила вона.
— Нічого, тьотю, ми ще своїх діждемося...