Unknown полностью

— Коли б то швидше!..—зітхнула вона.

— Вже швидко, тьотю. Наші розбили німців під Москвою. Аж до Смоленська відігнали.

На її щоках з’явився легенький рум’янець:

— Видихаються, мабуть, прокляті! Бігають усе —людей у Німеч­чину ловлять. Робити там, мабуть, нікому.

Гостинно запрошувала Василька погрітись біля печі.

— Стомився в дорозі, замерз?

— Та нічого,— сказав хлопець, а самому так хотілось прилягти, простягнути натруджені ноги.

Відколи познайомився з Сергійковою матір’ю, став тут своєю люди­ною. Він тепер часто бував у них.

Іван Павлович доручив йому якнайтісніше тримати зв’язок з містом. Василько приносив сюди папірці, списані якимись цифрами; звідси за­бирав такі ж папірці, батареї для радіо. Минулого разу вивів до Соко­линого бору з міста п’ятнадцять чоловік, виряджених до Івана Павло­вича тим дідусем, з яким Василько познайомився, коли вперше прийшов у місто. Дідусь дав тоді вказівки, як іти. Василько всю дорогу йшов по­переду. А за ним ланцюжком всі інші. Коли стемніло, Василько, як і було наказано, зупинився. Через півгодини до нього підійшли всі п’ят­надцять чоловік. У кожного з них був пістолет, а в декого й два, у ба­гатьох були гранати. До Соколиного бору Василько привів озброєний загін.

Завтра у нього теж будуть дуже важливі справи. Але найбільше хвилювало одне завдання. Він розповів Іванові Павловичу про Сергійка га його товаришів. Командир був дуже задоволений.

Сергійкова мати варила Василькові вечерю, бідкалась за сином, що десь забарився, розпитувала про село.

— Чи посіяли там? — запитувала вона.

— А хто б його сіяв? Хіба так, кожен собі. Не хочуть сіяти для фашистів.

— На селі то ще нічого, а тут з голоду подохнемо,— зітхала жінка.

— А думаєте, коли б посіяли, хліб у людей був би? Німці б його до себе завезли.

— А завезли б, на кладовище б їх повивозило!

Мов ураган, влетів Сергійко з якимсь хлопчиком.

— А, здоров, Васько! — шумно вітався він.

Біля порога стояв незнайомий хлопчина, несміливо переступав з ноги на ногу, великими сірими очима розглядав Василька.

Сергій, як і завжди, був у чудовому настрої.

— Чекай, Василю, ти його знаєш? — показав на хлопця.

Василько заперечливо мотнув головою.

— Вітьку Воронова не знаєш? — здивувався Сергій.— Та він же в нашій школі вчився, шостий закінчив. хМолодший товариш, так би мо­вити... Ну, коли не знаєш, то знайомтесь.

— А я тебе пригадую,— тихо сказав Вітька, потискуючи руку.— Ти одного разу доповідь на гуртку робив — про походження життя на землі.

Через кілька хвилин увійшло ше двоє. Геннадія, шо вчився в їх школі, Василько зразу впізнав. Другий був незнайомий.

— Це наш диверсант, Петро,— рекомендував Сергійко незнайомо­го.— Він у нас справжній герой.

Петро був невисоким хлопчиком з широкими, як у вантажника, пле­чима, непомірно великою головою і добрими очима. До війни він закін­чив школу ФЗН і став кваліфікованим слюсарем. Німці тепер примусили його працювати в авторемонтній майстерні. Про те, як він там працював, уже розповідав одного разу Сергій Василькові. Він так уміло псував деталі до моторів, що місяцями вони не могли вийти з ремонту. Через Геннадія, з яким Петро жив в одному дворі, він зв’язався з товаришами, і вони десь дістали кілька метрів бікфордового шнура. Вирішили спалити авторемонтну майстерню з моторами й деталями. У майстерні завжди стояла бочка з бензином для промивання запасних частин. Треба було тільки вибрати час, вміло припасувати шнур і запалити його.

— Оце він самий, наш Петро,—вертів хлопця збуджений Сергійко.— Пам’ятаєш про майстерню? Вже нема! От який Петро!

Сергійко почав захоплено оповідати про Петрів подвиг, а сам Петро лише радісно всміхався, схвально кивав головою і час від часу поглядав на Василька.

— Закінчили роботу, вийшли всі на подвір’я, руки миють, а шнур уже горить. Один лише, шеф-німець там ще лазив, інструменти пере­віряв. А бочка як вибухнула, то мов з гармати хто випалив. Палала вся майстерня. А Петро — мов і не він. «Гасіть!» кричить, а сам з відром води до вогню лізе.

— Руки трохи попік,— винувато сказав Петро і показав не по- дитячому велику, замотану в брудну ганчірку руку.

— Німці допит усім вчинили; ну, з того допиту вийшло так, що то п’яний шеф сам випадково бочку підпалив. На тому і скінчилось. А май­стерні нема! — закінчив оповідати Сергійко.

Василько з зацікавленням і повагою дивився на Петра. Ось на що здатний цей головатий хлопець! Здатний і будувати, здатний і нищити, коли треба.

Сергійко вже перейшов на інше:

— Або Вітька із своїми піонерами! Ти знаєш, що вони встругнули? Позавчора на вулиці Леніна спинилась колона. Машин два­дцять.

— Двадцять дві,— поправив Вітька і знову подивився на Василька великими очима...

— ...Фрйци кинулись у кафе погрітися з холоду, а коли вийшли, їхати вже не можна було: до ранку латали та клеїли скати.

— Це все дуже добре,— похвалив хлопців Василько.

Сергійко гордо і переможно оглянув своїх друзів. Погляд той озна­чав: ось, мовляв, що про нас говорять справжні партизани!

Потім він сказав:

— У нашій організації вже чотирнадцять чоловік. Ми — це штаб...