Василько споважнів. Він почував себе тут не просто гостем, а представником командира. Розуміли це і хлопці. За ним вони бачили іншу людину, про яку в місті ходили легенди, від одного імені якої фашисти тремтіли, мов пес у стужу.
— Будьте тільки обережні. Дивіться, щоб...
Сергій не дав договорити Василькові:
— Ні. Хлопці в нас перевірені. Ми так просто не беремо.
— Правильно! — сказав Василько.— До людей треба приглядатись, бо приймете одного слабодухого, а він усю організацію завалить. І тоді...
Хлоп’ята слухали Василька, може вперше відчуваючи, яка небезпека щохвилини висить у них над головою.
— То правда,— прошепотів Сергійко.
— Наш командир передав вам привітання і гарячу подяку за бойові справи, а також дуже просить, щоб були обережні. І головне — просив більше псувати зв’язок: телефон, телеграф...
— Це можна,— сказав Петро своїм хриплим голосом.— Мій приятель Вася Корячок на підземній сітці працює. А фашистів не любить — страх!
— Це ми зможемо,— запевнив і Геннадій.
Василько пообіцяв хлопцям:
— Я вас, можливо, зв’яжу з міськими підпільниками. Вони тоді керуватимуть вашою роботою.
— З підпільниками? Оце діло! — одним духом випалив за всіх Сергій і посварився кудись у повітря: — Держіться тоді, фашисти!
Васько згадав про листівки і обережно дістав їх з-за підклейки чобіт.
Сергійкові друзі накинулись на них, мов голодні на їжу. В листівках подавалось зведення Радінформбюро про події на фронті і звернення партизанів до народу.
Сергійкова мати теж узяла тремтячими руками одну листівку, із сльозами на очах почала читати.
В кімнаті настала така мовчанка, що, здавалось, тут не було жодної живої душі. Тишу порушила мати:
— Усім би прочитати! Яка б це радість була для людей!..
— Усі й прочитають! — впевнено сказав Сергійко, і в його очах блимнули вогники.
— Сьогодні й розклеїмо,— озвався Геннадій, ніби ця справа була давно вирішена.— Треба тільки клею.
— Єсть гумі-арабик.— Сергійко нахилився під стіл, дістав звідти цілу пляшку.
Розливши гумі-арабик у коробочки з-під вакси, хлопці зібралися виходити.
— Клеїти там, де німці вивішують свої об’яви,— наказав Сергій.— Там не так швидко помітять.
Хлопці вийшли.
...Другого дня, ідучи вулицями міста, Василько бачив у двох місцях знайомі аркушики, наклеєні поверх гітлерівських об’яв. До листівок весь час підходили і відходили люди, швидко пробігали очима дорогі рядки, занепокоєно оглядались і поспішно відходили з високо піднятою головою.
Василько задоволено посміхнувся.
ЗАВІРЮХА
Поки Василько кінчив з усіма справами, вже була друга година. Вирішив іти до найближчого села, де були в нього знайомі, переночувати там, а завтра додому добиратись.
Все склалось якнайкраще. Торбина, в якій серед різного лахміття лежало кілька батарей та кілограмів два друкарського шрифту, здавалась легкою, немов її зовсім не було за плечима.
Згадував про зустріч з дідусем. Цікавий, хороший дідусь. Такий точнісінько був у них сторож на ьолгоспному баштані — лагідний, добрий і разом з тим суворий, вимогливий. Подумати тільки, що в його руках така велика справа! Василько розумів, що дідусь грає не останню, коли не головну роль у підпіллі, та і в партизанському русі. Хлопець радів, думаючи, як розумно Комуністична партія організувала підпілля. Ніколи німці не догадаються, що цє£ старенький, на вигляд безсилий дідусь і є справжній партизан.
Вже кілька разів зустрічався Василько з дідусем. Хто він такий, як його зовуть — він не знав; навіть жодного разу не насмілився спитати, бо розумів — це велика таємниця. Щоразу зустрічались на різних квартирах. І всюди дідусь почував себе наче дома.
— А-а, пташок з вирію! — завжди тими самими словами зустрічав дідусь хлопця і дружньо, мов рівному, тис руку.— Як воно? Ще не набридли мандри? — І весело підморгував через окуляри, скріплені білою суровою ниткою, ніби говорив поглядом: «Нічого, голубе, потерпи, скоро цьому буде кінець».
Довго розпитував, що роблять партизани. Особливо його цікавило, як населення ставиться до партизанів.
— Значить, люди йдуть? — перепитував хлопця і, не чекаючи на відповідь, говорив: — Добре, дуже добре! Швидко підійметься весь народ. Фашистам місця не буде на землі радянській!
Погляд дідуся ставав твердий, гострий. Очі вже не іскрились з-за окулярів природним сміхом, а були суворі, нещадні.
Коли Василько розповідав про дії дніпровських партизанів, дідусь, пощипуючи невеличку борідку, задоволено говорив:
— Про це чути і в нас. У народі тільки й розмов, тільки й радості.
Вислухавши розповідь про Мишка, дідусь потер руки:
— Оце партизан! Зразу видно нашу російську кмітливість. Бачиш, до чого додумався. Полк гітлерівських солдатів нізащо не вигадає такого.
Василькові було приємно слухати цю похвалу. Потім він докладно розповів про Сергійка та його товаришів.
— Так от хто тут партизанить! А ми з ніг збиваємось... Треба їх побачити.
Дідусь познайомив Василька з дядьком Ларивоном. Вдвох вони пішли до Сергійка.