Дядькові Ларивону на вигляд було за п’ятдесят, бо його старили великі сіруваті вуса, бліде лице і хоробливий блиск маленьких очей. А насправді він був багато молодший. У робочій спецівці, з ящиком скла під пахвою і дерев’яним метром у руках, ішов він поряд з Васильком і голосно розповідав про свою професію:
— Що не кажи, молодий чоловіче, а кращої професії від скляра не знайдеш. Золота робота. Особливо тепер для скляра — жнива. Рідко в якому будинку вціліли вікна. А я так думаю, швидко можуть повилітати й ті, шо є. Ні, що не кажи, для скляра війна — це мати рідна. Роботи хоч відбавляй. Коли б ще хліба було вдосталь, можна сказати — життя було б на сто!
Особливо демонстративно вихваляв свою професію, проходячи повз фашистських солдатів, а проминувши їх, насмішкувато косив свої маленькі очі й тихо говорив:
— Міль чортова! На дорозі буває перестріне й тягне додому вікна засклити. Склиш, а самого так і підмиває ножем гада полоснути...
Коли Василько познайомив дядька Ларивона з Сергійком, хлопець глянув на приятеля недовірливо й розгублено. Сергійків погляд, здавалось, говорив: «Ти що ж — смієшся? Замість справжнього підпільника, могутнього, широкоплечого богатиря, знайомиш мене з якимось склярем з базару!»
Василько у відповідь лише всміхнувся:
— Дивак ти, Сергійку! Думаєш, підпільник обов’язково повинен бути такий, яким він тобі снився? А він саме такий і є — простенький, непомітний. Пройдеш повз нього — і не запідозриш. Вважатимеш, що в нього на думці лише скло та кусень хліба для внуків і своєї старенької, а насправді...
Василько усміхається внутрішньою посмішкою, згадавши, з яким захопленням говорив Сергійко про дядька Ларивона після розмови.
— Та це ж справжній герой! А розум який у нього! Він, мов по книзі, відгадав усе те, що я думаю. Тепер ми живемо! А на вигляд такий слабосилий: штовхни — розсиплеться.
Василько незчувся, як вийшов на околицю міста. Тут він насторожився. Сталося щось незвичайне: люди кудись поспішали бігцем, перелякано оглядаючись назад. В кінці вулиці збилось до гурту кілька підвід, і Василько, побачивши їх, мимоволі прискорив крок. «Може, по дорозі,— подумав,— підвезуть». Та швидко спинився. Розгублено оглянувся на всі боки. На підводах, перекидаючи сіно, порпались гітлерівці. Поліцаї залазили в кишені й торбини селян. Міцніше, обома руками обняв Василько свою торбину з дорогоцінним скарбом. Стороною пробігала якась перелякана жінка.
— Що там? — спитав стривожений Василько.
— Облава,— відповіла жінка.
Наче жаром обсипало хлопця. Василько добре розумів значення цього слова: його батько, брати та і він сам були запеклими мисливцями. Влітку полювали на качок, узимку брали кілька разів участь в облаві на вовків. Але це була облава не на звіра, а на мирних радянських людей. Ловили молодих хлопців та дівчат, відводили на біржу, записували прізвище й ім’я. Навішували бірку з номером. Відтоді занумерована людина ставала річчю, мусила забути свій рід, своє плем’я. «Номерами» набивали непривітні кімнати біржі, стіни якої були обвішані незграбними плакатами: на них були зображені гучні проводи «добровольців» у Німеччину. Потім гнали на станцію і в холодних вагонах везли на захід...
Василько мов закам’янів: не міг рушити з місця, не міг вирішити, що робити. Знав лише одне: треба якось рятуватись, бо схоплять. А як знайдуть батареї, шрифт?.. У Василька мурашки полізли поза шкірою.
Треба було тікати. Але куди? Повернутись до Сергійка? Десь по дорозі його можуть швидше схопити. Забратись кудись у підвал? Але він не знає тут виходів. Дивись, якраз потрапиш їм у лабети.
Тільки тепер Василько зрозумів, яка небезпека загрожує йому. Місто велике, а він був хоч і маленький, але не знаходив місця, де міг би врятуватись. Облава наближалась.
З бічної вулиці виринув натовп — хлопці й дівчата, оточені поліцаями. Ножем по серцю полоснуло тягуче голосіння, мов за померлим. Здавалось, вулицею прямувала похоронна процесія.
Біля Василька опинився хлопець його років у полинялій фуфайці, у великих чоботях, якими він гуркотів по бруку. Він увесь час оглядався назад, показував комусь язик і злорадно сміявся.
Василькові ніби хтось підказав, що йому слід триматись цього хлопця. А хлопець, підійшовши, промовив задерикувато, наче до знайомого:
— Чого рота розкрив — дивишся? Ждеш, поки зашморг на шиї затягнуть? Ну, жди! Мене, брат, чорта...
Підтюпцем побіг далі. Василько швидко догнав його:
— Слухай, як тебе...
— Господін Тарасенко, а не як-небудь,— розсміявся хлопець, повернувши в його бік голову.— Як же! Тепер усі господа...
Хлопець почував себе упевнено і вільно. Він одразу викликав у кожного повне довір’я і пошану до себе.
— Господа задрипані,— лаявся Тарасенко.— Господа, господа, а людей, як собак, на базарі ловлять... Життя за ними, паразитами, немає!.. Ну, та мене чорта... А ти чого? — раптом спинившись, поглядом з ніг до голови окинув Василька.— Може, шпіониш? То дивись, оцього ти не пробував?..
Хлопець нагороїжився і показав Василькові свій міцно стиснутий кулак.
Василько не чекав такого повороту справи.