— Та я з села. Допоможи мені...— винувато заговорив Василько, дивлячись так на «господіна Тарасенка», ніби той відбирав у нього останню надію на порятунок.
Тарасенко ще раз критично оглянув Василька і коротко сказав:
— Пішли!
Пройшовши кілька кроків, повернули в якийсь під’їзд. Тарасенко заглянув у двір. Там було безлюдно.
Схилившись над металевим кругом, Тарасенко покликав Василька. Перед хлопчиком блиснула чорна прірва.
Василько на хвилину завагався — чи не пастку йому готує новий приятель. Той зрозумів його вагання.
— Чого злякався? Думаєш, я — жлоб? Не знаєш ти, браток, Васьки Тарасенка. Дивись!
Вік блискавично пірнув у чорну безодню. Не вагаючись, за ним спустився в підземелля й Василько.
Низько пригинаючись у вогких катакомбах, вони довго пробирались вперед. Здавалось, кінця-краю не буде цим слизьким холодним стінам, цій безпросвітній темряві. Та враз Васько Тарасенко спинився.
— Тепер можна й закурити,— прошепотів він, а голос його прозвучав так, ніби він прокричав у рупор.— Як тебе звуть? А... Значить, тезки. Бери папір, а ось тютюн...
Василько, який ніколи не курив, тепер, щоб не образити приятеля, покірно взяв і папір і тютюн. У темряві, та ще невмілими руками, ніяк не міг згорнути цигарку.
А Васько Тарасенко вже припалював з великої запальнички, зробленої з гільзи великокаліберного кулемета. Вона горіла, як добра лампа, освітлюючи і хлопців і мокрі стіни підземелля.
— Чорта тут знайдуть! — хвалився Тарасенко.
Тарасенко повернувся знову до раніше початої розмови. Він лаяв фашистів і поліцаїв:
— Ті, паразити,— справа ясна, їм людей треба, то й ловлять. А от чого цим гадам, поліцаям, треба? Упадають, мов вівчарки. Собачня нещасна! У нашому дворі один живе. До війни шофером працював, а тепер у поліції. Але я його, гада, все одно вб’ю!
Василько з голосу Тарасенка відчував, що говорить той не просто, щоб говорити. Такий хлопець кидати слів на вітер не буде.
— А де твої батьки? — несміливо спитав у Тарасенка.
— Була в собаки хата,— пирхнув Тарасенко.— Я безпритульний. Років до десяти на базарі виховувався, а потім у дитбудинку. Добре там було. Я на муляра вчився. П’ятий розряд мав. А дим чортам працювати не буду. Я їх різатиму, мерзотників! Я, знаєш,— таємниче прошепотів Васько,— партизан.
— А де ж ти живеш?
— В одної бабусі. Отож-то й ба!—зітхнув Тарасенко.— її жалко. Помре без мене з голоду. А вона в мене — наче рідна. Якби не вона — давно б у ліс дременув. Там хлопців Сталіна багато. Але, мабуть, таки не витримаю тут — швидко піду.
В темряві Василькові здавалось, що вони сиділи дуже довго.
— Може, пронесло вже,—сказав, нарешті, Тарасенко.
Вони знову довго лізли пригинцем у катакомбах, аж поки, нарешті, в одному місці Васько підняв ляду. У підземелля війнуло холодом, жбурнуло снігом.
— Порядок,— озвався він, виглянувши в отвір.
Вони вийшли на вулицю. Погода змінилась. Все небо було щільно затягнене важкою завісою сизих хмар, у повітрі кружляли сніжинки, ними грався рвучкий холодний вітер.
Тарасенко подав Василькові руку.
— Бувай здоровий! Піду, бо моя бабуся, мабуть, турбується. Не попадайся їм, чортам, тільки на очі.
Василько дякував за допомогу, просив приходити в село.
— Добре. Може, колись прийду,— пообіцяв Васько, і швидко його постать зникла в сніговій заметілі.
Темніло. Василько, не опам’ятавшись від того, що сталось, прискореним кроком рушив з міста. Швидше б тільки вирватись звідси в степ, на волю!
Завірюха посилювалась. Гострий вітер крутив і жбурляв дрібним снігом, ревів і свистів. Темрява закутувала засніжену землю.
Василько вже проходив повз невеличкі будинки на околиці, що не виявляли ніяких ознак життя. Все ніби вимерло або кудись провалилось. Ось зникли з поля зору й ці будиночки. І серед усього цього розгулу зітру, бурі й темряви один, мов викинутий з корабля в буремне море, у страшні хвилі шторму,— Василько.
Колючий сніг засипає йому очі, сиплеться за комір, палить вуха. Вітер, мов рашпілем, дряпає лице, а він іде. Не відчуває під ногами дороги, навіть зорі не можуть вказати йому, куди йти. Василько намагається ні про що не думати. Зараз усі його сили, всі бажання — це рух уперед. Головне — не впасти, не піддатися спокусі відпочити. Він не раз чув про людей, що блукали в завірюху і, знемігшись, сідали на хвилинку спочити. Вже більше ніколи не підводились вони.
Але Василько не мав ніякого бажання вмерти. Більше — він не мав права вмерти. Він ніс важливі документи, батареї для радіо, що принесе
партизанам жадане слово Москви; ніс шрифт друкарський, що з часом озветься до поневоленого народу живим словом.
Втома підкрадається до хлопця. Вона чавуном наливає йому ноги, свинцем обтяжує вії, стискає лещатами мозок. А він іде.
Щодалі важче йти. Дорогу перетинають снігові горби. Василько потопає у снігових заметах, валиться з ніг, котиться боком, підводиться і знову йде. «Сядь, перепочинь хвилинку!» шепоче якийсь таємний голос. «Не сідай! Не можна!» озивається інший суворо, беззаперечно.
І Василько йде.