«Ех ти, Василю Івановичу!—докоряє сам собі хлопець.— Ще партизаном звешся! Ось Павло Сидорович — поранений від ворогів утік... Через ріку з крижаною водою переплив, а ти...»
Повіки піднімались, нижчали снігові горби, земля ставала твердішою під ногами.
Скільки часу йшов Василько, куди встиг зайти — він не знав. Здавалось, минула ціла вічність. Вже кістки рипіли йому в колінах від утоми, а він йшов, скреготів зубами від болю, кусав губи, падав, підводився і знову йшов. Він не мав права спинитись.
Раптово щось перетяло йому шлях і вчепилось в нього колючими лапами. Він не відразу зрозумів, що це.
«Дріт... колючий., ось ряд... другий... Треба назад вертатися!» про майнула думка.
Відривається від дротяної загорожі, не встоявши на ногах, падає у сніг. Здається, більше не знайдеться сили, щоб підвестись.
Але свідомість підказує йому: «Треба йти!..»
Василько стає спочатку на коліна, потім спирається на руки, підводить важку, мов розтопленим чавуном налиту голову. Ще мить — і він стане на ноги. Але в цей час щось важке падає йому на плечі і, обдавши гарячим подихом, притискує до землі.
...Завиває хуртовина... Холод... Біль...
У КАТІВНІ
Не шукай лиха — воно само тебе знайде.
Василько його не шукав: він обходив десятою дорогою, лазив темними катакомбами, переборював страшну завірюху і, мов навмисне, сам прийшов ворогам до рук. Заблудившись у полі, потрапив до ворогів.
— Як по-дурному, як по-дурному'..— шепотів він, сидячи тепер в якомусь темному підземеллі на вогкому, холодному цементі, йому здавалось, ніби він знову потрапив кудись у каналізаційні ходи — темні, холодні й непривітні.
Але звідти був вихід на білий світ до волі, до життя. Звідси виходу не було ніякого. Сидів, прихилившись спиною до мокрої, холодної стінки, розбитими руками обнявши натруджені коліна, і беззвучно плакав. Його душили сльози, але не страху, а жалю та образи. Він уже чув подих
смерті і знав, що прийде вона в страшних муках. Та вона його не лякала, йому було нестерпно боляче, що так неждано-негадано потрапив у руки ворога. А міг же щасливо, ніким не помічений (хіба самі чортяки мандрували полем у таку погоду!) пройти до свого Соколиного бору.
Перед очима виплив рідний ліс. Здавалось, ніби дерева зашуміли верховіттям, запахло прілим дубовим листям.
За останні місяці Соколиний бір став йому рідною домівкою. Полинув думками у свою улюблену землянку. Над столиком, освітлені мигтючим полум’ям свічки, схилились дві дитячі голівки. То Мишко з Тимком пишуть листівки. Вони з занепокоєнням і нетерпінням чекають Василька. Ні, тепер вже ніколи не дочекатись їм його!..
Гарячі сльози заливають йому лице, ятрять запалену шкіру, але він не відчуває цього.
— І як по-дурному! — одно твердить собі Василько, неспроможний зрозуміти. Він не може простити собі...
З темряви на нього глянули чиїсь такі близькі, рідні очі. Добрі, розумні, сірі очі, з легенькою просинню, оточені сіткою густих зморщок, дивились на хлопця з жалем і докором.
«Як же це ти, бригадире?» наче питали вони.
«По-дурному, зовсім по-дурному, товаришу командир!» виправдувався з жалем Василько. Було до болю соромно і важко, мов перед ним стояв живий Іван Павлович.
«Як же так, Василю Івановичу? — запитував командир.—Тобі доручили важливу справу: ти ніс лист з міста, батареї, шрифт — все те, по що тебе посилали, чого так чекаємо нетерпляче. А ти, замість того щоб принести все, потрапив у цю вогку, холодну конуру?..»
Василько важко опускає голову. Ридання розривають йому груди, серцю тісно.
— Що подумають, що тільки подумають...— шепоче він, і його голова падає на розпухлі коліна.
В уяві хлопця зринає дідусь.
«А-а, пташок з вирію!» каже той, і веселі очі поблискують крізь окуляри, а лагідний усміх блукає під сивими вусами. «Головне — язик за зубами!» раптом наказує він і свариться легенько, а очі суворі, мов краплина застигаючого чавуну.
Ці слова, сказані дідусем при першій зустрічі, дійшли до Василька тільки тепер. Ой, не те мав на увазі дідусь! Хіба Василько десь проговориться про таку важливу справу! Хоч би де був він, Василько, хоч би в які лабети потрапив —- він повинен тримати язик за зубами. Адже одне необережне слово — і дідусь, і дядько Ларивон, і ті, що в крамниці, та й Сергійко з хлопцями загинуть так, як оце він... Перелякався цієї думки.
— Не бійтесь, товариші,— шепоче він, ніби вони стоять перед ним.— Помру од мук, але не зраджу ні вас, ні великої справи!..
Ці слова звучать, як повторення великої клятви, пооголошеної ним у Соколиному бору.
Десь далеко лунають кроки важких кованих чобіт, гулко відбиваються у вухах хлопця. Василько забивається в куток, мов зацьковане вовченя. Він не плаче. Весь він — туго натягнена струна.
Кроки затихають.
Василько знов обіймає руками коліна, його, безумовно, будуть допитувати. Цікавитимуться, де взяв батареї і шрифт. А може, й записка вже в їх руках, бо він тут без ватянки, в якій вона була зашита... Тепер він зрозумів, яку важливу роль виконував. Останнє його бойове завдання: жодним словом не зрадити товаришів.
Але що він говоритиме? Вони запитають, хто він, звідки.