Скаже, що все це випадково знайшов... Ні, не годиться. А цідулку у ватянці теж знайшов!
Назве себе якимось іншим іменем, скаже, що живе в якомусь селі... Але хіба вони не зможуть перевірити?..
Сказати своє справжнє ім’я?.. Василько жахається цієї думки. Тоді заберуть матір, докопаються до Мишка й Тимка. Ні, він і словом про це не обмовиться! Але що ж говорити? Як їх обдурювати?.. Говорити, що на думку збреде, хай думають, що божевільний? Ні, тільки мучитимуть довго.
Ой, як було б добре нікого не бачити, нікому нічого не відповідати! Зараз померти, замовкнути навіки...
Замовкнути...
Так, мовчати! Не проронити жодного слова, бути німим, як ця стіна.
Знову лунають кроки важких кованих чобіт. Вони то наближаються, то віддаляються, наповнюючи луною тюремні коридори. Чиїсь руки шарудять біля дверей, скрипить у замку іржавий ключ. Двері розчиняються навстіж, пляма жовтого світла заповзає в конуру. На дверях — хтось важкий, незграбний.
— Виходь! — скрипить, мов ключ у замку, його голос.
Вражений Василько, забувши на мить про своє рішення прикинутись глухонімим, мало не підвівся на ноги, та, на щастя, все його тіло було немов паралізоване, і він не зміг навіть поворухнутись.
— Виходь! — вдруге скрипить голос так само ліниво й невблаганно, як і вперше.
Та Василько вже опам’ятався.
Людина заходить у конуру, бере хлопця за комір, безцеремонно ставить на підлогу і штовхає до виходу.
...Увійшовши в кімнату, Василько жмуриться від яскравого світла.
За столом сидять гітлерівці. їх чоловік п’ять. Василько здригнувся: один з них такий подібний на Отто. Вони курять смердючі сигари, зацікавлено, мов на якусь дивину, видивляються на невеличку пригнічену постать хлопця.
Вони дуже ласкаві. Ось той, схожий на Отто, навіть усміхається.
Як їм не бути веселими? Адже з ніг збились, шукаючи підпільників. Кілька разів хапались за ниточку: схоплять, потягнуть, а вона й урва-
лась. Ніяк не могли дотягнутись до клубочка. I ось тепер вони вже намацали клубочок!
Один з німців, видно головний, по-дружньому всміхаючись, показуючи пухлою рукою на стілець, запросив:
— Садите, мальтшик...
Василько думав, що краще — сідати чи ні. Коли фашист ще більш виразно вказав на стілець — сів на краєчку.
Старший відкриває коробку шоколадних цукерок:
— Кушайт, мальтшик. Хорош, хорош! Питательни...
Василько навіть не глянув на коробку.
Сховавши усмішку, німець відкинувся на спинку стільця і, напружуючи всі зусилля, від чого його лоб став подібний до печеного яблука, заговорив:
-— Форнаме, мальтшик, то єсть імія, мальтшик?
Василько зацікавлено розглядав мундир другого гестапівця з білим черепом на рукаві і, здавалось, не чув цього питання.
Старший з робленим невдоволенням кидає:
— Много видель рускі мальтшик, но такой глюпий і невоспитаний мальтшик не видель никогда.
Потім буркнув щось другому, і той заговорив до хлопця російською мовою:
— Ти повинен бути розумним. Ти врятувати можеш себе лише сам. Ти не сам це зробив, скажи лише, хто тобі все це дав. Скажеш правду — пан додому відпустить, до матки. Не говоритимеш правди — пан зробить капут.
Василькові хотілось кинути їм у лице, що хай десять разів йому зроблять «капут», але він не скаже ні слова. «Ну, як вони не розуміють, що я глухонімий?» думає він. Василько так заклопотаний цією думкою, що і справді не чує, що там говорить перекладач.
— Так от і почнемо. Скажи нам: як твоє ім’я та прізвище і звідки ти.
«Знайшли дурня!» думає Василько і дивується: як це він відгадав, про що його питатимуть? Невинними очима, не чуючи того, що запитують, з зацікавленням розглядає старшого, що стомлено опустив на руки голову, ніби його й зовсім не цікавить, що там Василько говоритиме.
Раптом він відриває руки від обличчя і затуманеними від злості очима дивиться на Василька. Потім кричить:
— Может мальтшик будет говоріль, де браль ето?
Він підіймає з столу газету, і перед Василевими очима з’являються його дорогоцінності: дві батареї, розсипані палички шрифту. Все це так нагадало йому інший світ, що він мало не скрикнув: «Пустіть мене, пустіть! Я жити хочу, жити!» Та зразу все те придушив у собі. Відвів очі від таких дорогих серцю речей, дивився у вікно. Через голови німців бачив синій клаптик неба.
«Яке воно хороше, яке синє небо!» думав він, може, вперше за все своє недовге життя помітивши несказанну красу безхмарного неба. Не бачив, як від злості перекошується лице старшого, як розлючений фашист кидає коробку цукерок.
— Розв’язати язик щеняті! — прохрипів він.
Василька схопили за руки, мов ягня, і потягли в другу кімнату.
«МСТІТЬСЯ І МОЄЮ РУКОЮ!“
Сонце, велике й гаряче, стоїть низько над землею, палить її нестерпно. Василька ніби хто пече вогнем. Хотів би сховатись у затінок, так немає жодного деревця. Хоч би вітер дихнув жаданою прохолодою — так немає і вітру. В роті йому пересохло, але ніде ні річки, ні озерця, навіть маленької калюжі, де б можна було вгамувати невимовну спрагу. Широко відкритими очима оглядається навкруги; боляче ріжуть вогненні промені сонця, які, здається, зараз випалять йому очі.