Вдалині з’являється мати. Він пізнає її рідну постать, яку впізнав би безпомилково серед мільйонів інших жінок. Він бачить її скорботне, посічене глибокими зморшками обличчя і дивується, що вона так швидко постаріла. Добрі очі з болем і співчуттям дивляться на сина. Вона йде повільно, підтримуючи звично на плечах старе, почорніле від часу коромисло, на якому важко звисають відра. Прозора, як кришталь, вода переливається у відрах, хлюпає через вінця, золотими бризками падає на землю.
«Мамо! — гукає Василько.— Води!» Мати здригається і упускає відра. Він припадає сухими устами до землі, де щойно пролилась вода, але земля вже суха, тверда, як камінь, і холодна, як лід...
Василько приходить до пам’яті. Він ніби прокидається від важкого хворобливого сну. Згадує, де він, що з ним. Хоче підвестись, але тіло важке, наче налите свинцем, таке побите, так нестерпно болить, мов перетворилось на роз’ятрену рану. Спрага сушить усе його нутро. Один ковток, одну краплину!.. Але для нього тепер не існує на світі така чудова річ, як вода...
Хочеться забути про все. Але він не може не думати. Василько хоче відігнати від себе згадку про страшне катування.
Він лине спогадами у минуле. Хай ще раз, може в останні гсдини, переживе все спочатку; хоч у згадках ще раз пройде своє коротке життя!
...йому три-чотири роки. Батько, як завжди ласкавий до дітей, держить його на колінах, щось розповідає страшне-страшне. Казку про Кощія Безсмертного, про бабу-ягу. Мати вийшла з сіней, кличе вечеряти. Та чи до вечері Василькові, коли батько так цікаво розповідає! «Ой мамо, вечеряйте самі або йдіть послухайте, що тут розповідає татко!»
Мати підходить і ніжно гладить голівку сина.
...У новенькому костюмчику, з невеличким портфеликом він вперше йде до школи. Він вже не раз тут бував з хлопцями, але сьогодні — такий
урочистий день в його житті! Всю дорогу міцно тримається за батькову руку, мов боїться, що сам не знайде дороги.
Несміливо переступає таємничий поріг класу і радісно збуджений оглядається на батька. Батько теж настроєний особливо, ніби це й він уперше прийшов до школи. По-дружньому всміхається і чи то серйозно, чи то жартома кидає йому вслід: «Дивись мені, Василю Івановичу, учись лише на відмінно!»
...Артек. Чорне море. Золотий Крим. Чудовий піонерський табір. Василька послав сюди колгосп як відмінника навчання і активного піонера. Тут були діти з усіх кінців Радянського Союзу. Тут познайомився він з іспанськими дітьми, з москвичами, ленінградцями. Скільки потім листів одержував Василько від своїх друзів!
Невимовне враження справило на нього море. Була шоста година ранку. Море було тихе, безмежне і несказанно красиве. По береговій гальці Василько підбіг до води, швидко роздягся і стрибнув у море. Вода була прозора, наче скло, і він, забувши, що вода в морі солона, тепер набрав її повен рот і ковтнув.
Тепер би цієї водички! Хай солона, хай відворотна — відро б випив! Як це тоді вона йому здалася такою несмачною!..
...Колгоспне поле. Ні кінця, ні краю широким ланам. Жовтим морем хвилюється жито, золотиться пшениця, срібляться ячмені. Полем, мов кораблі на морі, пливуть комбайни, жатки, виблискують на сонці коси. Жнива в розпалі.
Засмаглі від сонця колгоспниці в’яжуть важкі, тугі снопи, густо ставлять копи. Все поле вкрилось ними, мов нап’явши шатра, табором стало багатотисячне військо.
Василько з піонерами в полі. Вони, дзвінко перегукуючись, розсипались по полю. Жоден колосочок, жодна зернина колгоспна не повинна загинути!
Немилосердно палить сонце, хочеться пити. А ось і дід Макар. Мов кашовар з похідною кухнею, роз’їжджає він від ланки до ланки на старій шкапині з бочкою холодної води.
Під’їздить і до піонерів: «Гей, шпаченята-гусенята, ану, до води!»
«Ех, води б, води — хоч ковточок, хоч краплиночку!..»
...Луки над Дніпром. Густі по пояс трави, заплетені зеленим горошком, закосичені квітами — білими, синіми, жовтими, рожевими, блакитними. Дзвенять у лузі коси, підпадьомкає десь перепел, деруть деркачі.
Над усе любив Василько косовицю. Годинами слідкував за роботою косарів, ідучи їм услід. Вдивлявся в ритмічні рухи десятків людей, його чарувала шумлива пісня кіс. Хлопця часто кликали: «Василю Івановичу,— джмелі! А ходи-но, мед будемо брати».
Косив батько, два брати. В обідню перерву колгоспники брали волочки, кімлі. Серце Василькові розривалось. Хотілось бути там, де ловлять рибу, але брат Іван брав рушницю і йшов до озера. Чи міг Василько утриматись, щоб не піти з братом?
Потім варили рибу, смажили качок. Пообідавши, купались у м’якій, як шовк, воді озера...
«Одну б хоч краплиночку!..»
...Москва. Батько вже втретє був учасником сільськогосподарської виставки. Одного разу він взяв із собою сина. Це був для Василька чарівний сон. Оглядаючи виставку, він був вражений, що існують на сзіті такі чудеса.
Два дні оглядали вони столицю.
«Чи є на світі де-небудь краще за Москву місто? — думав схвильований Василько, їдучи в метро.— Ні, нема і не може бути!»