Обійшли навколо Кремля. «Тату, товариш Сталін тут живе і працює?» — «Тут». Василько переживав неповторні хвилини. Він стояв біля Кремля і, здається, бачив усю велику країну, сином якої мав щастя народитись.
— Москва...— шепочуть пересохлі Василькові уста.
...Велика класна кімната, повна електричного світла і квітів. Запашна акація, розкішні троянди, різнобарвні польові й лугові квіти... Був випускний вечір у школі. Скільки теплих промов, щирих побажань!
Вони до ранку сиділи за столами з учителями і батьками, які підняли чарки за своїх дітей. І говорили-говорили... А потім катались на човнах, і дзвінкі пісні лунали до ранку. Здається, тільки тієї ночі був такий незвичайно повновидий місяць. Він ніби теж щиро сміявся і радів разом з дітьми. А вода синіла, пінилась за бортами човнів, кипіла і хлюпалась під ударами багатьох весел. Чудова вода! Якби хоч краплинку її...
...Мати, сувора, зосереджена, ніби чимсь ображена, складає Василькові речі. їй жаль розлучатися з найменшим. Четверо дітей має, а всю зиму повинна залишатись сама.
«Може, хай погуляв би хлопець годок? — спробувала порадити чоловікові.— Через рік у нас вже буде восьмий клас». Батько не хотів і слухати: «Не час тепер гуляти. Хай учиться — людиною буде». Мати не заперечувала, хоч і боліло їй серце...
— Мамо! — шепочуть потріскані від спраги вуста.
...Мріяв, що буде вчитись в інституті. Двері всіх інститутів були відчинені для Василька. Жалів лише за одним, що не міг учитись в усіх разом. Тепер для Василька, мабуть, вмерло все.
Що більше згадував пережите, то величнішим і прекраснішим воно йому здавалось. Це він, простий колгоспний хлопчик, жив таким чудесним життям...
Якби повернути йому хоч один той день, щоб полюбуватися і небом синім, неозорим, і сонцем гарячим, веселим; щоб надихатися чистим життєдайним повітрям, щоб ще раз відчути усю велич життя!
Василько знав, що боровся з ворогом, скільки в нього було сили і вміння. Коли доведеться, він, як солдат, упаде на полі бою. Але його смерть — не поразка. Його сила ненависті до ворога подесятериться в
Серцях тих, хто боровся разом з ним. Згадує Мишка, Тимка, Альошу, Софійку, Івана Павловича, дідуся, Серьожу, навіть Васька Тарасенка... його сила тепер перейде до них.
— Пометіться їм, пометіться, дорогі товариші! — шепочуть гаряче, палко його вуста.— Я прошу вас, метіться і моєю рукою!..
...Над головою спалахує пекуче сонце.
ПОДВИГ ДІДА МАКАРА
Хвиля облав перекинулась на село.
Сподівання гітлерівців на те, що населення добровільно їхатиме в Німеччину, розбилось об мовчазну впертість народу.
Цілу ніч гасав Микола Ткач із своїми поліцаями по селу. Вся молодь, що не встигла сховатись, зустріла новий день в одній із шкільних кімнат під охороною.
Другого дня склали списки, організували навіть церемонію медогляду.
Над селом стояв лемент і плач, немов у кожній родині лежав на лаві мрець.
Взяли й Софійку, Тимкову сестру. їй лише п’ятнадцять, але можна було сказати, що їй років сімнадцять. Мати плакала, просила відпустити дочку, бо вона ж іще дитина, та не на таких натрапила — хіба вирвеш у собаки із зубів кістку?
Тимко знав, що тут не просити, а діяти треба. Побіг до Мишка, але того не було дома.
— Десь у тітки,— сказала мати.
Відкривши свій рахунок, Мишко не міг тепер заспокоїтись. Він думав про одне: як більше вбити ворогів, більше висадити їх машин. Йому щастило. Змайстрував міну, точнісінько таку, як Льонька Устюжанін. Минулої ночі знову вийшов на дорогу. Рух по дорозі відновився, тільки їздили вже обережно. На дорозі тепер стояли не лише грізні перестороги, а й була вона перекопана великим ровом. Вибравши зручне місце, Мишко, мов дорогоцінне зерно, посадив у землю міну. На ній висадилась німецька автомашина. Мишків рахунок зростав.
Ось і зараз його знову не було дома...
Розмірковувати довго не було часу, і Тимко, поклавши в кишеню шматок черствого хліба, пішов за Дніпро, до партизанів. Лише вони тепер могли врятувати Софійку і всю молодь.
Та порятунок прийшов неждано-негадано.
...До гурту людей підійшов дід Макар. Він мав вигляд років на сто, але очі ще світились живим вогнем. Хто давно знає діда, скаже, що він уже років двадцять все однаковий.
Підійшов, став віддалік, сперся руками на довгу палицю. Поклавши підборіддя на руки, попихкував люлькою, прислухався до розмов, але здавалось, що він нічого не бачить і не чує.
— Чи ви чули за своє життя таку наругу, діду? — запитують його.
— Га?
— Чули про таке, щоб людей, як худобу, ловили та в чужий кран вивозили? — повторюють.
Дід Макар ніби щось згадує. Виймає потім люльку з рота:
— А було таке. Давно, а було. Дід мій покійний розказував. Ще як турки-яничари й татари-бусурмани налітали. О, натерпівся й тоді народ!
— Ой, коли-то воно було, діду! — каже хтось.
— А давно, давно,— згоджується дід і знову вкладає люльку в рот.
Дивиться на все так спокійно і безпосередньо, ніби нічого в селі
й не сталось.
Чути материнські прокльони, квиління, тяжкі ридання. Дід знову виймає люльку з зубів.
— То, виходить, не випускають дітей ці гицелі? — запитує.
— Куди там випускати, діду!