Тоді дід Макар, ніби він з цим і прийшов, заявляє:
— Не турбуйте себе, люди добрі! Я їх зараз виручу. Усіх до одною.
Дехто, незважаючи на тяжке горе, навіть гірко посміхнувся, інші ж
тільки головами похитали:
— Старе — як мале. Людям горе, а воно жартує так недоречно.
Та дід Макар уже рушає від гурту.
— Заговоритись почав дід Макар, не протягне вже довго,— каже хтось.
— Та таке старе ще й житиме.
— А розумний був старий! Колись бувало кого хочеш кругом пальця обведе. Пам’ятаю, колись становий пристав і той облизня впіймав,— згадує хтось із присутніх тут дідів.
— Старість — не радість.
Дід Макар підходить до поліції. Не звертаючи уваги на вартового, хоче пройти в приміщення, але той його спиняє:
— Куди, старий?
Дід Макар, мов і не почув запитання, вже береться за двері.
— Вам кого треба, діду?
— Та не тебе, голубе.
— А кого ж вам? — остовпів поліцай.
— Найстаршого.
— Кажіть, що треба, я перекажу.
— Е, ні, голубе! Не вірю я тобі. Тепер, знаєш, багато люду порченого.
Дід влучив, мабуть, у самісіньке око поліцаєві.
— Та що це ви мені не вірите? Хіба я не людина?
— Може, ти й людина, а тільки хочу найстаршого.
Поліцай покликав Миколу Ткача. Той був напідпитку, і обличчя його було червоніше від ластовиння і волосся.
— Хто тут кличе? — запитав чванливо.
— Та ось дід.
— Що скажете, діду?
Дід Макар звів на нього свої орлині очі й відвернувся:
— Нінащо ти мені не потрібний, голубе! Іди собі з богом.
Ткач розгнівався:
— Ви чого це, діду, з вогнем граєтесь?
— А хіба ти, коли рудий, то вже й печешся?
Ткач спалахнув, став червоний, як морква.
— Я - я не подивлюсь, що ти старий, я тебе швидко до розуму доведу, скатіна! В холодну посаджу.
Дід Макар спокійно глянув на гнівного поліцая.
— І чого ти до мене причепився, як реп’ях до кожуха? Ні сіло ні впало — причепився до людини, ще й сердиться якогось чорта. Зовсім ти мені не потрібний, відчепись, сатано! Мені треба найстаршого.
— Та я ж і е старший.
— Ти? -— дід недовірливо скосив на нього очі.
— А хіба що?
— Не похоже. Зовсім не похоже. Колись бувало старший в поліції — во! Ні, не повірю тобі.
І дід Макар відвернувся, ображено стискуючи тонкі, сухі губи, як людина, з якої хочуть поглузувати.
— Та це ж, діду, і є наш найстарший, пан Ткач,— пояснив вартовий.
— Ткач? Чув про такого. Ну, коли не брешете, то, може, й правда.
Навколо зібрались поліцаї, пересміюючись і стежачи за розмовою.
— Маю тобі наодинці, голубе, щось сказати.
— Кажіть, діду.
— Так оці лобуряки почують,— кивнув дід у бік поліцаїв.
— Нічого.
— Та ні, краще я наодинці.
Дід Макар намагався говорити на вухо, але виходило так, що всю промову його чули й поліцаї. Вони стали враз білі, як крейда.
— По дрова я ходив у лісок. Видимо-невидимо... Кажуть — партизани. Оружія така довга, з такими круглими тарілками зверху. А одно таке, як на теліжках, з колесами. На село все поглядають. Ото говорили на зборах, щоб докладати за партизанів. То я оце й кажу собі — піду скажу старшому, щоб приключини потім не було до мене якої.
Ткач не дослухав дідової розмови. Він уже добре зміркував, що йому тепер не поздоровиться.
— В ружжо! — заволав він.
Поліцаї вибігали на вулицю, нашвидку застібаючи одяг; тремтячими руками підтримували гвинтівки.
— За мною! — командував Ткач.
Поліцаї підбігцем рушили в напрямі до райцентра. Дідові очі молодо сміялись.
— Не туди! Не туди, голубчики!—гукав він.— Я їх бачив не там, а отамо-о! — Дід тикав довгою палицею в бік Соколиного бору.
Та поліцаї не чули цих слів. Вони спішно покидали село, йшли до району. Дід помітив, як через якийсь час вибіг із своєї хати Лукан і галопом помчав услід за поліцією.
Дід Макар голосно розсміявся і пішов до школи. Зняв защіпку з дверей, за якими сиділа молодь, відхилив їх і сказав:
— Виходьте, діти! Сьогодні відправки не буде.
...Другого дня поліція повернулась у село. Було соромно за вчорашній переляк, бо вже всі знали, що то дід Макар підвів їх під дурного хату. Ткач скаженів.
Шукали старого, але він десь зник безслідно.
Тоді кинулись збирати по селу тих, хто сидів учора в поліції. Еге! Шукай вітру в полі, а партизана в лісі! Жодного хлопця, жодної дівчини не було дома.
— Де?
— Та ви ж учора забрали,— відповідає мати, а в голосі її не лише подив, а й глузливий сміх.
Ткач з Луканом розводили руками.
ГІСТЬ ІЗ МІСТА
За ці дні Мишко звівся ні на що. Очі запали, обличчя зблідло, аж почорніло. Мало спав, забував навіть поїсти. Все думав про свій рахунок, а тут нещастя, як сніг на голову, посипались одне за одним.
Дні йшли, а Василько не повертався. Що з ним? Невже потрапив у ворожі лабети? А може, схопили де-небудь? Хлопці гнали геть від себе думку про загибель Василька.