Кілька разів Мишко заходив до Василевої матері. Вона вже забула, коли топила в печі,— так і сиділа в холодній хаті, що враз стала сумною і непривітною. За ці дні вона зовсім посивіла. Без угаву тинялася з кутка в куток, брала в руки якусь річ, переносила її на інше місце, не знаючи, навіщо це їй потрібно. То враз сідала десь у куточку й годинами просиджувала там нерухома, втупивши погаслі очі кудись в одне місце. Вона гнала від себе думку, що з Васильком скоїлось щось недобре.
— Захворів, мабуть,— казала.— Чобітки в нього слабенькі, а зима, як стій, звалилась. Та ще така люта. Світ не без добрих людей! Допоможуть Василькові,— розважала себе.
З тяжкими думками й болем в серці виходив Мишко з Василевої хати, йому хотілося, щоб справдились надії матері, але так мало вірив у це.
А тут нове горе впало на голову.
Того дня, коли в село повернулись поліцаї, надвечір прибуло ще й четверо гітлерівців. Вночі знову набрали в школу повно людей. Тут
сиділи тепер батьки й матері тих, хто втік тоді з школи. їх арештували як заложників. Попередили, що держатимуть там, поки не повернуться сини й дочки. Ті батьки, чиї діти не повернуться, будуть розстріляні. Забрали і Мишкову матір. Лукан хотів її саму спровадити в рабство. Вже два дні сиділи в холодному приміщенні голодні люди, а втікачі не повертались.
Та зараз Мишко був веселий. До нього забіг Тимко і повідомив, що в Соколиному бору партизани.
Мишко хотів негайно бігти в Соколиний, але Тимко зупинив його: командир наказав бути тут, слідкувати за тим, що робитиметься на селі.
Вдягшись тепло, Мишко вийшов з дому. Зима вступила в свої права. Білий сніговий килим укрив поля, обліпив дерева, замаскував курені й землянки в селі. Сонце золотистими барвами грало на снігу. Жмурячись проти мерехтливого снігу, Мишко пішов вулицею. Село мов вимерло. Не курились над землянками сизі димки, не скрипіли журавлі колодязів.
Хлопець вийшов на горб, і перед очима стало все село. Ось стара школа, низенький, як черепаха, будиночок Афіногена Павловича, аптека... Над школою тягся струмінь диму: це грілись фашисти і поліцаї.
Мишко глянув убік. До нього наближавсь якийсь хлопчина.
«Хто б це міг бути?» питав себе Мишко. Всіх хлопців у селі знав, а це хтось незнайомий. Не по ньому фуфайка, шапка з облізлим хутром, великі солдатські ботинки. Зупинився. Вирішив почекати, поки той наблизиться. Коли хлопець підійшов ближче, Мишко побачив, що то чужий. «Мабуть, з тих, що запальнички на шматок хліба міняють», подумав він і хотів іти далі. Та незнайомий запитав:
— Слухай, хлопче, ти не скажеш мені, де тут живе Мишко Мирончук?
Мишкові обірвалося серце. Відчув, що зарвз довідається про щось страшне.
— А тобі навіщо він? — запитав, сполотнівши.
— Та треба.
— Ну, я.
— Справді?
— Справді.
— То здрастуй. Дивись, як добре! Першого тебе зустрів, на тебе й наскочив. Я — Сергій.
— З міста? — вигукнув Мишко, і серце йому завмерло. Не раз він чув захоплені розповіді Василька про Сергійка.
— Так.
— А де?..— Мишко пильно дивився в очі Сергійкові, готовий крикнути, догадуючись уже про те, що нічого веселого не приніс цей бажаний гість з міста.
— Васько?
— Що з ним?
Сергійко втупив у землю очі:
— Ходім, розкажу.
«Значить, Василько більше не повернеться...»
Коли зайшли в погрібник, зажурений Мишко запитав, мов підтвердив свою догадку:
— Загинув?
— Мабуть,— винувато промовив гість нерадісні слова і, ніби виправдуючись, додав: — Я за нього прийшов. Послали.
— Як же це? Та не може бути цього! — Мишко більше не соромився своїх сліз.— Що з ним?
— Впіймався.
Сергійко розповів усе, що знав.
— Я гадав, що він дома, і нетерпляче дожидав до себе. Коли приходить дядько Ларивон, сумний такий, і каже: «Німці Василька впіймали». Я помертвів. «Може, неправда?» кажу. «Правда,— похитав головою Ларивон.— Ми довідались».— «Що з ним?» — «Та що ж... Не знаєш хіба, що вони роблять?..»
Мишко ридав, як дитина. Сергійко замовк, сам змахнув з довгих вій гарячі сльози.
Мишко перестав плакати.
— Чекайте, гади! Кров’ю заплатите за Василька! — погрозив він міцно стиснутим кулаком.
Помовчавши, Сергійко почав знову:
— Я й шукав тебе. Мені Василько про тебе говорив багато, як ти машини підривав. Дядько Ларивон наказав мені йти сюди. Я приніс листа командиру.
— Сьогодні передаси.
Вони говорили про різні справи, але серед них весь час був Василько. Він стояв серед них, живий, такий рідний і близький.,
ЗА КРОВ 1 СЛЬОЗИ
Тимко торжествував. Наступив довгожданий день!
Соколиного бору не впізнати. На узліссі, замаскувавшись у зелених соснових вітах, стояли вартові, пильно видивляючись на всі боки. Біля землянки розташувався партизанський табір. Палахкотіли веселі вогники на вогкій землі, очищеній від снігу. На свіжо настеленому гіллі пахучої сосни сиділи партизани: хто курив, хто грівся чи сушився біля вогню, а хто старанно чистив і мастив свою зброю. На великому багатті закипав казан — то Софійка з двома партизанками варила обід.
Точились тихі розмови з веселими дотепами й жартами.