Тимко майже не виходив із землянки. Він поводився як господар, приймаючи гостей. Але гості мало звертали уваги на господаря — вони були заклопотані своїми справами, та й сама землянка вже не нагадувала тієї, якою була спочатку.
Тут зібрались командири. Було тісно, жарко. Весело палахкотів трепетний вогник свічки, з відкритого входу землянки клубами валила пара.
Іван Павлович схилився над картою, щось креслив червоним олівцем. Дуже хотілось Тимкові хоч одним оком глянути на ту карту і ті позначки командира, але він тамував у собі це бажання. В думці він теж брав участь у виробленні плану і був певний, що і його спитають про те, як напасти на фашистів.
Командири висловлювали свою думку.
— Та що там думати?! Рушати, оточити село та й баста. До вечора все закінчимо,— радив один з командирів у високій баранячій шапці, з розкішною бородою і вусами, схожий на степового чабана.
Іван Павлович не говорив ні слова, але Тимко, що пильно слідкував за його очима, знав, що думав командир про кожний виступ. Останній, видно, йому зовсім не сподобався.
— А на мою думку,— сказав другий, молодий хлопець у військовій шинелі і шапці-ушанці,— дочекатись ночі, раптово налетіти, закидати гранатами, обстріляти з кулеметів — і точка! Не здаватимуться — приміщення запалити.
— А люди? — запитав третій.
— Та хіба то люди?
— Хто? Заложники?
— А... а... Я й не подумав про це.
— То ж воно і є.
— Та що там говорити! Напасти, а там видно буде,—- настоював на своєму той, що в баранячій шапці.— Хіба ми їх не зламаємо? І не таких скручували...
Іван Павлович не дослухав його:
— А людей скільки втратимо?
— Ну, знаєш, Павловичу, я тобі скажу — ми на війні, а не в тещі на іменинах. Пішов воювати — смерті не бійся.
— Та воно так. Хто боїться смерті, той не партизан. Але навіщо ж гинути по-дурному? Ми ж люди радянські. Знаєте, що значить для нас кожна людина?
— Правильно, товаришу командир,— гаряче підтримали всі.
Командир у баранячій шапці спалахнув:
— Правильно, правильно! А я кажу хіба, що неправильно? То давайте сидіти в лісі, може вони самі прийдуть, скажуть: «Бийте нас, бо нам жить надоїло!..»
— Та не гарячись, Бідуля,— тут хитрість потрібна.
— Як не хитруй, а битись треба.
Іван Павлович почав викладати свій план. Це вже не була пропозиція, а бойовий наказ. Тимко ледве стримував себе, щоб не виявити свого захоплення. Але він не забував, на яку важливу воєнну нараду його допустили, і тому боявся навіть рухом виявити себе.
Іван Павлович заключив:
— Обідати — і в дорогу!..
В школі все було, як і раніш. Четверо фашистів з капралом на чолі зачинились у кімнатці, на якій збереглась табличка «Учительська». Поряд розташувались поліцаї. Через коридор, у двох великих класах, сиділи заложники.
Німці пили вонючий самогон, який їм щодня десь вишукував Лукан. Заїдали свининою, бо курей після Фріцового полювання в селі не залишилось. Поліцаї ранком і ввечері пили каламутну, як помиї, каву без цукру, вдень їли рідкий суп.
Капрал час від часу кликав Ткача і голосно виявляв своє незадоволення тим, що справи в пана обер-поліцая ідуть так, як мокре горить, і що пани поліцаї марно їдять хліб.
Поліцаям і справді не було ніякої роботи, і вони, склавши зброю в піраміду, займались своїми справами. Хто куняв на розкладному ліжку, хто наспівував, а хто й танцював під хрипкі звуки гармонії, на якій грав рябий поліцай. Примруживши очі, він цілий день рипів на реквізованій у когось гармонії.
Ткачеві роботи було вдосталь: він чинив допит арештованим.
Арештованих викликали по черзі, припиняючи допит лише на обід.
Перед Ткачем стояла якась стара жінка.
— Де дочка?
— Та в мене син.
— Ну, син...
— Та чи ж він у мене маленький? Чи я ним управляю? Може, де на заробітки пішов. Хіба він мені каже? Ви своєї матері питались, куди вам іти?
— Ти мені, стара, зуби не замовляй. Коли я питаю, говори без викрутів. Це тобі не совєти. Позвикали до рівноправія! Говори мені без хитрування, бо я тебе наскрізь бачу, я не дурень який-небудь...
— Я ж цього вам не сказала.
— Ще б сказала! Ну, говори, де син.
— Та хто ж його знає? Дома все одно їсти нема чого, то й повіявся світ за очі. А я хіба винна? Чого ви мене тут на посміховище людське тримаєте? — наступала жінка.
— Е, я бачу, ти, стара, вперше на допиті! Бач, як розмовляє з начальством!— розсердився Ткач.— Пане Хапченко! — звернувся до поліцая.— Десять!
— За мною діло не стане.
Здоровий і вайлуватий, як ведмідь, Хапченко безцеремонно звалив жінку на широку лаву. Другий поліцай звичним рухом схопив за ноги. У Хапченкових руках з’явилась пружна гумова палиця — досягнення фашистської техніки.
Жінка затискувала вуста, щоб не кричати, але не витримала. Нарешті вона знепритомніла, і її виволокли з кімнати.
Перед Ткачем стояв уже хтось інший...
Арештованим здавалось, що цим мукам і нарузі не буде кінця...
Наслухавшись, як кричать у поліції катовані, Мишко повертався додому. Серце йому обкипало кров’ю.