«Що це робиться на світі,— думав він,— Це ж по всій землі, де ступила фашистська нога, отакі муки сприймає народ, вмирає, обливається кров’ю... І в місті так само, розповідає Сергійко, і в Альоши- ному селі. Коли ж прийде розплата за всю кров і сльози народні?»
Заходило сонце. Багровіло небо, кривавились поля, весь захід нагадував глибоку рану...
Сергійко, що приліг був відпочити, вже прокинувсь. Чекав з нетерпінням Мишка.
— Ну, що?
— Катують,— понуро сказав Мишко.
— Всюди однаково! — зітхнув Сергійко.
Вони швидко вийшли на вулицю і завмерли.
Просто на них безлюдною вулицею рухалася страшна процесія. Ніхто з людей не вийшов глянути на неї, хоч сотні очей слідкували в про- дихані замерзлі шибки.
Вели полонених. Попереду їхала підвода, а на ній розвалилось двоє офіцерів. За ними йшли молоді хлопці, дівчата, оточені тісним кільцем поліцаїв.
— Людолови прокляті! — вилаявся Сергійко.— Пішли далі від лиха.
Та Мишко остовпів від жаху. Він упізнав серед полонених Софійку.
Він упізнав би її за кілометр по квітчастій хустині. А позаду — Тимко... Як же це? Як їх спіймали?., йому стало моторошно. Чого шарпає за руку цей хлопець? Чим він тепер допоможе товаришам? Он і Льонька Устюжанін теж там... Але чекай — чому він у чорній поліційній формі? Зрадник! А німець на передній підводі... Та то ж Іван Павлович!..
Мишко повертає до Сергійка радісні очі:
— Та це ж наші!
— Впіймались? — жахнувся Сергій.
— Партизани!
Сергійко недовірливо глянув на товариша. «Жартуєш, хлопче! Чи може...» говорив його погляд.
Мишко зрозумів той погляд.
— Всі вони партизани. А ці двоє на підводі — то і є командири...
Процесія наближалась. Іван Павлович, одягнений у форму гітлерівського обер-лейтенанта (що був, мабуть, щуплий, бо поли шинелі ледве сходились на кремезній постаті командира), зстрибнув з воза, підійшов до хлопців.
— Що тут, Михайле?
— Катують. Кричать люди. Всі фашисти й поліція на місці,— доповів Мишко.
— Добре!
— Василя Івановича в місті впіймали...
— Ти звідки... знаєш?
— Сергійко ось прийшов.
Хоч вони й розмовляли півголосом, а вже і серед «полонених», і серед «поліцаїв» пронісся придушений шепіт:
— Василька впіймали!..
— У, гади!..
— Я вам листа приніс. Мене послали замість Васька,— сказав Сергійко.
— Гаразд. Потім. А зараз ставайте, хлопці!
І Іван Павлович, роздратовано вигукнувши якісь слова по-німецьки, почав заганяти хлопців у колону, йому допомагали «поліцаї». Мишко з Сергійком потрапили у колону «арештованих», які засипали їх питаннями про Василька.
Цю картину спостерігали з вікон школи. Капрал дивився в бінокль, а Ткач — на нього, гадаючи, що йому теж дадуть, як старшому, глянути хоч раз. Та капрал спустив бінокль і, заспокоївшись, пішов допивати самогон.
Процесію біля школи зустріли радісно, з відкритими обіймами. На ганок висунули поліцаї, сам Ткач зустрічав гостей. Лише з німців не вийшов ні один, бо не знали, що там прибув такий важний чин — обер-лейтенант. Думали, там самі поліцаї або німець нижчого чину. То чи ж подоба капралові виходити йому назустріч?
— Ага, впіймались, голубчики! — зловтішались поліцаї, оглядаючи «полонених».
— Е, та я бачу знайомих! — вигукнув Ткач, впізнавши Софійку і ще декого з тих, що були в кільці «охорони».
— Місце для них знайдеться? — весело гукав Льонька Устюжанін, що був тут, мабуть, начальником колони.
— Знайдеться!
«Обер-лейтенант» щось буркнув перекладачеві, а той голосно наказав:
— По місцях! Обер-лейтенант запитує: де комендант?
Поліцаї поспішили в школу, за ними попрямував «поліцай» у високій баранячій шапці. «Обер-лейтенант», не звертаючи ні на кого уваги, попрямував до «учительської».
Ткач лишився приймати заарештованих. Він приступив до високого хлопця.
— В партизани тобі, сволота! — вигукнув і хотів було вдарити. Та Льонька своїм могутнім ударом попередив його: Ткач зарився носом у землю.
В цей час на порозі кімнати поліцаїв став той, що в баранячій шапці. Він хвилинку оглядав поліцаїв, потім раптово замахнувся гранатою і скомандував:
— Руки вгору, собачі душі! Лягайте, бо мозки повипускаю!
Захлинулась гармонія в руках рябого, потім дико рявкнула і хряс-
нулась об підлогу. Як викручувались у танці два поліцаї, так і завмерли, вчепірившись попід руки, відкривши роти від несподіванки й переляку...
Капрал розгубився, коли на порозі його кімнати з’явився обер-лей-
тенант. Він уже досадував на себе, шо не вийшов назустріч такому гостеві, і покосився одним оком на недопиту сулію самогону, що з головою викривала його «ретельність» по службі. Німці схопились на ноги, по-молодецькому клацнули каблуками, витягли руки у вітанні.
Відповіді на їх привітання не було. «Обер-лейтенант» спокійно сказав:
— Хенде хох!
На фашистів в упор дивились чорні дула автоматів. Капрал опам’ятався першим. Він потягнувся до столу, де лежав його парабелум...
* * *