Для Лукана настали спокійніші дні. Але це було лише зовні. Не з’являлись тепер на воротях написи, та раз кинутий у серце неспокій все ж не залишав його. Тепер кожного ранку з надією поглядав на ворота. Краще вже ті написи, ніж це грізне мовчання. Відчував, що це лише затишшя перед бурею. Під боком був поліційний участок, проте й це не приносило йому заспокоєння. Партизани настигали скрізь, і його це сусідство навіть не радувало. Тепер він зовсім не ночував дома.
Не веселили його й німці, знав, що потрібний їм, як п’яте колесо у воза. Тільки й слави, що староста, а влади в нього ніякої: його ніхто не слухається і слухати не хоче. Одна в нього тепер робота — щодня по селу за самогоном гасає для німців.
Лукан саме повернувся з роботи і сів перекусити. Перед ним стояла повна сулія самогону, з якої він обережно, щоб і капрал не помітив, налив і собі склянку. Щось почало тягнути його останнім часом до чарки. Жінка поставила перед ним миску холодного борщу з сушеною рибою.
Та ні випити, ні поїсти не довелося Л у Канові. Тільки потягся рукою до чарки, як біля поліції загриміли постріли, мов швейна машина, прострочили автомати.
Як стій, без шапки, в самому ватнику, Лукан вибіг з хати. Побачив, як один з німців прожогом вистрибнув з розбитого шкільного вікна і розпластався на снігу. Роздумувати не було часу. Лукан побіг до коня, яким він щоденно мотався за самогоном, і вивів його на вулицю. Тільки поставив ногу в стремено, як хтось гукнув з-за хати:
— Стій! Стрілятиму!
Лукан скочив на коня і вихором помчав по вулиці. Курів сніг з-під кінських копит. Вітер розтріпував злиплі патли на голові, свистів у вухах. Поруч продзижчала куля, але жвавий коник, мов на крилах, виніс за село.
Тимко погнався слідом за старостою, ніби міг його наздогнати і взяти голіруч. Побачивши, що той вже далеко, повернувся розчарований.
— Утік, гад! — зітхав він з таким жалем, ніби впустив найдорожчу річ^
Партизан, що ходив разом з Тимком по старосту, мабуть, дивився на цю втрату інакше.
— Не втече. Не журись — впіймається рано чи пізно. На те він і староста!
Коли вони повернулись до школи, тут уже все було закінчено.
ЗА ДНІПРО!
Цю ніч ніхто й на хвилину не склепив очей. Люди збирались до гурту, жваво обговорювали вчорашню промову командира партизанського загону до народу.
— Правду чоловік говорив: як курям, поодинці нам голови поскручують. Боротись треба, бо життя не буде від проклятих фашистів!..
Мало залишилось після цієї ночі в селі сімей, які б не стали партизанськими. З партизанським загоном пішло в ліси понад сто чоловік.
Ті, що лишились, з острахом чекали нового дня.
У Тимковій комірчині було людно. Тут була Мишкова мати, сусіди.
— Підемо за Дніпро,— вирішили.
Мишкові з Тимком цієї ночі було чимало роботи. Вони лишились у селі, щоб вивести в ліси людей, коли буде потреба. Разом з іншими дітьми й дорослими цілу ніч вартували по селу, пильно вдивляючись у сніговий простір і вслухаючись у кожен звук.
Фашисти з’явились саме тоді, коли в селі подумали про те, що все обійдеться по-доброму.
Першими побачили велику ворожу колону діти, які невідступно вартували на вцілілій протипожежній вишці. Вони почали бити в металеву рейку. Пронизливий звук рейки в ранковій тиші штрикнув у серце кожного, поставив усіх на ноги.
Село заворушилось, наче мурашник, якому загрожувала повінь. Захеканий Мишко влетів у хату до Василевої матері:
— Збирайтесь, тьотю, бо йдуть!
Мати подивилась на хлопця здивовано, ніби він запропонував їй щось незвичайне, і заперечливо хитнула головою:
— Нікуди не піду. Чекатиму Василька.
Болем перекосилось обличчя Мишкове. Хотілося сказати матері всю правду, але так шкода її було, що язик не повернувся. Благально дивився їй у вічі:
— Фашисти ж ідуть! Знаєте, на що вони здатні?
— Не боюсь я їх. А прийде Василько...
— Не прийде, тітонько,— відчайдушно не сказав, а зойкнув Мишко.
Спочатку мати ніби не почула цих слів. Потім важко потягла в себе
повітря, наче прокидаючись: очі їй стали великі. Вона підвела голову і тихо спитала свистячим шепотом:
— Як «не прийде»?
— його...
— Убили?
— Спіймали.
Мишко закусив губу, щоб не розридатись, але зрадливі сльози самі бризнули з очей.
Якусь хвилину мати дивилась на хлопця. Був той погляд страшний, дикий. Здавалось, вона зараз застогне на весь світ і впаде підкошеною билиною. Та враз стала іншою. Міцно склепила повіки, стріпнула сивою
головою, відганяючи від себе страшне горе, і повільно, наче сліпа, почала одягатись. Мовчки стала посеред хати, окинула поглядом стіни, прощаючись з ними. Підійшла до столу, зібрала фотокартки дітей. Не глянувши на них, загорнула в хустину, поклала до серця. Ще раз важким поглядом окинула рідну оселю і рішуче ступила до порога.
— Ходім, синку! Веди мене до них...— прошепотіла.
Коли вийшли на горб за селом, Мишко оглянув місцевість. По той бік села стояли машини. З них вистрибували гітлерівці, розсипаючись по полю цепом. Ввійти до села з ходу вони боялись.