До Соколиного бору групами й поодинці поспішали люди, мов птахи відлітали у вирій. Зірким оком в одному гурті Мишко примітив свою і Тимкову матір, що несла на руках Вірочку.
...Гітлерівців привів Лукан.
— Там всі партизани,— скаржився він.— В мене стріляли з вікон. Якщо їх не провчити, далі не можна керувати селом.
Тепер був його верх.
Ідучи на першій машині, думав: як добре було б, коли б усе село побачило його ось так! Тоді з’явилася б повага і страх. Та чим ближче під’їздили до села, тим частіше Лукану здавалось, що з снігових заметів засвистять зненацька кулі, полетять гранати. Пильно і з острахом вдивлявся в кожну чорну плямку на сніговій рівнині.
йому піддавало духу лише те, що за ним сунуло безліч машин. Попереду чмихала і скреготіла бронемашина.
Фашисти, з трьох боків оточивши село, відкрили стрілянину; бронемашина вступила на першу вулицю. Село було мертве. Здавалось, тут не лишилось жодної живої душі.
Вступивши в село, карателі перебігали від хати до хати, від землянки до землянки, виганяли на сніг і мороз напівголих старих і дітей. Потім так гнали їх до школи. Підпалювали хати, руйнували землянки гранатами. Село знову окуталось у дим і кіптяву, стогнало від частих вибухів.
Лукан тріумфував. Наводив порядок. Старих і дітей заводили до хати хворого Афіногена Павловича. Чоловіків зібрали під стіною школи...
* * *
Навколо землянки, що вже не була більше таємницею, стояли безмовні люди. На вершечку дуба, мов великий птах, прилип Тимко. Всі вслухались у шум, що доносився із села. Бахкали постріли, чулись глухі вибухи гранат.
— Горить?—питали внизу.
— Горить,— чулося згори.
— Все село?
— Все.
— І на Греблі?
— Горить.
— А Шрамів куток?
— Горить.
— А Бабаївка?
— Горить.
— А Шуляків?
— Усе горить.
Мишко дістав з землянки почорнілу від іржі гвинтівку, переп’яв через плече кулеметну стрічку з блискучими патронами. Засмучені люди поглядали на хлопця з надією.
— Підемо за Дніпро,— сказав він.
йому ніхто не заперечив.
— Тепер одна дорога,— підтвердив хтось.
— Горить?
— Горить! — чулося згори
— Звірі!..
— Лютують...
Замовкли. Це була хвилина, коли ні про що не хочеться говорити.
І раптом згори:
— Ідуть на Соколиний!
Переляк і розгубленість промайнули на обличчях людей.
Мишко виступив наперед.
— Тимку, злізай! — гукнув він Тимкові, що вже й сам спускався на землю.— Без паніки, один по одному, ланцюжком! Не бійтесь! Командир наказав нам з Тимком провести вас у загін.
Рухливий ланцюжок потягся з Соколиного бору. Низинками, щоб непомітно було для стороннього ока, йшли через луки до Дніпра.
Соколиний бір, залишений самотою, мов велетень, прикутий до землі, простягав за ними руки, благаючи не кидати його на поталу, взяти з собою. Дуби застигли, схиливши могутні голови в білій сніговій шапці, завмерли в безнадії, чекаючи з жахом ворожого удару.
Люди чули, як враз застогнав Соколиний бір. В його тілі рвались міни, снаряди, ранячи стовбури принишклих дерев. То тут, то там піднімались стовпи з снігу, землі й диму. В повітрі літали шматки дерева й гілок. Кожен вибух підсилювався луною, і здавалось, то не вибухи бушують у лісі, а ліс-велетень стогне, стікаючи кров’ю.
НА НОВІ ДІЛА
Дніпро. Широкий, могутній, невгамовний. Тепер він спить, скутий льодом, устелений снігом. А за ним шумлять, ведуть свою нескінченну розмову з вітрами, стогнуть у негоду, плачуть у дощ віковічні ліси.
Люди спиняються на високому березі. Вони з надією вдивляються в темні обриси задніпровських лісів, що тепер стануть їх домівкою, їх спільником у боротьбі.
Чорний, вже помітно поріділий стовп диму показує те місце, де проходило їх дитинство, все життя. Того дня, коли з’явився ворог, теж над селом стояв такий дим.
— Стерли з лиця землі...— зітхає хтось.
— Відбудуємо!
— Коли то воно буде?
— Буде!..
І знову мовчать: хто сухими, хто вогкими очима, але всі однаково з болем дивляться на рідне село. Одна лише мати Василька стоїть сувора, задумлива. Міцно стиснуті її вуста, десь далеко її думки...
Мишко з Тимком прикували свої погляди до Соколиного бору. Він був їм рідний, близький, свято беріг їх велику таємницю. Тепер він далеко.
Ліс манив, кликав до себе. Але даремно: у тих, чию таємницю він чесно беріг стільки часу, виросли крила, і вони вилетіли на вільні простори, на нові діла.
— Прощай, Соколиний! — шепоче Тимко.
Мишко скоріше здогадується, ніж чує слова друга. Може, іншим разом він у душі посміявся б з наївної ліричності Тимкової, а тепер приймає це близько до серця і в думці повторює: «Прощай!..»
— Ех, знав би це Василь Іванович! — зітхнув Тимко.
— Що знав?
— Та що ми вже в справжні партизани йдемо. І що село...
— Звідкіля йому знати?
— Повернеться — дізнається...
— Звідти якраз повернеться...
— А ти думаєш — ні? — розпалився Тимко.— Такий хлопець, як наш Василь Іванович, не повернеться? Та він їх навколо пальця обведе! Адже нікого не виказав? Ех, коли б це я там замість нього, я б уже знав, як їх обдурити! Наговорив би їм сім кіп гречаної вовни...