Чим більше говорив Тимко, тим ясніше ставало Мишкові, що Василько справді не загине. І справді — чому він мусив гинути? Хіба на ньому написано, що він партизан? Хіба не зуміє він обдурити німців?.. Випустять! Або втече. Та й Іван Павлович говорив, що за нього потурбується. Тож хіба не зможуть допомогти Василькові вирватись звідти? Ну, безумовно! Але чого розхвастався цей Тимко?
— «Я, я»! «Я» — остання буква в алфавіті,— обриває він Тимка.— Потрібні йому твої поради — вибереться якось і сам.
— Та ти ж не віриш.
— Та ну тебе! З тобою говорити...
Мишко насупився і пішов до гурту.
Стомлені люди відпочивають. Вони перекидаються зрідка словами, але більше мовчать, заглиблюючись у думки.
Тимко підійшов до матері. Тепло закутана Вірочка тягнеться до нього рученятами:
— Швидко вже прийдемо?
— Швидко. А ти куди йдеш, Вірочко?
Ні
— В партизани.
— А хто ти така?
— Вірочка-партизаночка,— відповідає вона завченими словами.
— А що ти робитимеш?
— Фашистів битимемо з бабунею.
Тимко задоволений. По стомлених обличчях пробігає ледве помітний усміх.
Мишко вже підвівся на ноги, щоб подати команду йти далі, та в цей час якась жінка перелякано крикнула:
— Хтось там біжить!
Люди, мов по команді, звелися на ноги, вп’ялися очима, куди показувала жінка. Але нікого там не було. Може, їй тільки здалося... Спадав вечір, і сонце вже ховалось за> обрій.
— Мабуть, упав. Або спустився в долину...
-— Може, привиділось,— сумнівався хтось.
— Та своїми ж очима бачила! — палко доводила жінка.— Та ось же він! — радісно вигукнула вона.
Людина виринула з долини і, спотикаючись, наближалась до гурту. Невідомий був, мабуть, дуже стомлений, бо часто спотикався, хитався, як п’яний, інколи падав.
Вже за кілька сот метрів звалився в сніг, довго не підводився. До людей долинув слабий голос, який кликав•на допомогу.
— Та допоможіть же йому,— сказав хтось.
Коли під руки підвели його, всі ойкнули від жаху та несподіванки. Це був колгоспник з їхнього села Іван Карпенко, якого ніхто б тепер не впізнав, коли б він сам не назвав себе, його обличчя було суцільною кривавою раною. Волосся змерзлось у закривавлений кусок льоду.
Сумирним чоловіком був Іван. Його мов і не було в селі. Ніхто ніколи не чув від нього поганого слова.
У Івана була хвора жінка. Він вирішив лишитись у селі, думав, що все обійдеться благополучно. Адже він нікого не займав, і його не займуть.
Люди оточили Івана. Він обвів усіх налитими кров’ю очима, ніби заглянув кожному в душу, і прохрипів:
— Бачили?
— Та що з тобою, Іване?
Іван, здавалось, не почув цього питання.
— Бачили, що вони зробили зі мною?
— Та де ж це? Та як же це? — бідкались жінки.
Іван, здавалось, не чув нічого.
— А що вони зробили з іншими?
Чужим, хрипким голосом Іван розповів про те, свідком чого він був.
— Старих, жінок і дітей загнали в хату вчителя. Нас, чоловіків, поклали під школою. Потім при наших очах... У, гади! — простогнав Іван.— На наших очах запалили хатину. Ми дивились на все те, чули все. Чиясь дівчинка тричі з вікна вискакувала, а вони все вкидали її назад... Поки згоріла... Вже впав дах...
Хтось зойкнув пронизливо і впав непритомний. Стогін і плач, тужливі голосіння линули над Дніпром. Люди рвали на собі волосся. Це ж їхні... їхні дітки там, батьки, матері!..
А Іван продовжував:
— ...Нас відвели під гору, поклали вряд, як снопи на току. Чоловік сорок нас було. А потім... люди добрі, чи повірите — стріляли в нас, на капусту сікли. Всіх побили. Один я лишився. Бачите, кулями сполосу- вали всього, а живий. Коли вже відходили, хотів гукнути: «Верніться, добийте, адже всіх побили. І жінку з дітьми спалили. Чого ж я житиму, кому я потрібний тепер?» Та сили невистачило кричати. А потім уже роздумав: а може, це саме життя мене залишило, щоб свідком був, бо хто ж про все оте розкаже? І ось прийшов... дивіться, люди добрі, на моє горе... і запам’ятайте.
Потім звернувся до тих, що не слухали його, бились у горі:
— Чого плачете, люди добрі? Хіба це можна вилити сльозами. Не плакати треба! Ви знаєте мене. Я дитині не сказав за своє життя «брешеш». А тепер — хіба ран не винесу своїх — я воюватиму. Не по роках, а воюватиму. Я їх битиму! Для того й іду.
Змовкли голосіння, лише важкі схлипування, стогони проривались інколи з надірваних горем грудей.
Іван підвівся на ноги, простяг уперед руку й сказав:
— Дивіться, люди добрі!
В нічній темряві над селом дотлівала заграва, друга виднілась справа, третя — зліва і ще одна десь далеко, ледве помітно...
— Горить Україна.
— Гине народ...— шепоче якась жінка.
— Народ не загине. Він бореться!
Це твердо й спокійно сказала Василькова мати, що стояла збоку, горда, велична.
— І поборе! — підтвердив її слова дзвінкий голос Мишка.
— Поборе! — хрипко шепоче Іван.
Всі підіймаються грізною стіною. В темряві ночі бушують, ятряться малинові заграви. Грізно шепочуть ліси за Дніпром.
Люди рушають.
Вони йдуть, упевнено ступаючи по снігу, мовчазні, з затисненими до болю вустами. Рухається, колишеться жива стрічка. І здається, нема їй ні кінця, ні краю.
КНИГА ДРУГА
Б ОДНОМУ СЕЛІ