асніженим полем по ледве помітній дорозі вітром летіло кілька упряжок. Заінеєні коні мчали галопом. З-під копит здіймалася снігова пилюка, летіли грудки снігу.
Льонька Устюжанін стояв на санях на 'повний зріст. Однією рукою держав віжки, а другою енергійно хльоскав батогом, вигукуючи:
— Несіть, соколики, несіть, рідні!
Вдалині серед ранкової мли ледве помітно вимальовувався крилатий силует млина, від нього потягся ряд припалих інеєм придорожніх верб.
На світанку група партизанів в’їхала у невелике степове село. Льонька Устюжанін не збирався зупинятися тут ні на хвилину: він спішив добратися до лісу.
Не минуло ще й години, як Устюжанін зі своїми хлопцями пустив під укіс поїзд на рівній, безлісій місцевості. Німці ніяк не чекали, що партизани насміляться на відкритій ділянці залізниці зробити диверсію.
Але Устюжанін на своїх конях з’явився немов з-під землі і тепер, як вихор, зникав од погоні.
Хутір уже ожив. Рівними стовпами в небо тягся сизий дим з димарів, скрипіли журавлі колодязів.
— Німців у селі нема? — запитав Льонька першого зустрічного діда.
— Нема, нема! ■— енергійно захитав головою дід.
— А поліції?
— Нема, нема!
Вискочивши на битий шлях, коні побігли ще швидше. Відчинялись сінешні двері, люди дивились услід незвичайним подорожнім. Пізнавши партизанів, похапцем застібаючись на ходу, прожогом вибігала на вулицю дітвора.
Сани мчали селом.
— Дядю, дайте листівку! -— кричали назустріч партизанам.
Не спиняючи коней, Льонька витяг з кишені пачку листівок і кинув одному хлопцеві.
— Роздай усім! — гукнув, минаючи.
І і
Хлоп’ята звалились у «малу кучу». Через хвилину підвелися на ноги, стали в коло біля того, що схопив листівки, а він обділяв кожного тріпотливими, сірозеленими листочками. До дітей відусюди підходили дорослі.
Уже виїжджаючи з села, Льонька примітив маленького хлопчика, що поспішав через городи. Він ледве пробивався глибоким снігом, що сягав йому мало не по пояс. Часто падав, ховаючись з головою, швидко підводився і знову спішив уперед.
«За листівкою як поспішає», подумав Льонька.
В цьому місці вулиця круто завертала, і сани потрапили у вибоїну. Вони так стукнулись в обочину, що коли б Льонька не тримався міцно за сани, то вилетів би в сніг. Четверті сани, що відстали від перших на кілька сот метрів і тепер галопом доганяли передні, з усього розгону налетіли на вибоїну. Сани перевернулись, і партизани потонули у м’якому. пухкому снігу.
Коні спинились.
Партизани, хто сміючись, хто голосно, але незлобиво нарікаючи на їздового, вилазили з снігу, вибивали запорошений одяг, витрушували шапки, виколупували холодні грудки снігу з-за комірів.
Коли б не сталося цієї затримки, хлопчик так і не перейняв би партизанів. Весь час однією рукою підсовуючи вгору великого кашкета, що насувався йому на очі, він біг щодуху. Побачивши, що партизани знову вмощуються у сани, хлопчина гукнув до них благально:
— Дядечки, ріднесенькі! Почекайте мене! Я зараз... Я ось тут...
Партизани повернули голови. Важко пробиваючи собі шлях, напружуючи всі зусилля, до них підійшов хлопчик десяти-одинадцяти років. З худеньких плечей хлопчика звисала стара велика фуфайка, витерта, засмальцьована і полатана; з-під неї було видно благеньку полотняну сорочечку і такі ж штанці. Крізь дірки світилося худе, посиніле від холоду тіло. Одна нога була боса, бо хлопець згубив у снігу старий валя- нок-бурку і тепер, сам не помічаючи холоду, тупцювався.
— Дядечки, візьміть мене в партизани! Я...
— А хто ти такий?
— Я вас давно шукаю...
— Звідкіля ж ти?
— З Києва.
— А батьки твої де?
— Батько мій генерал, а мати льотчиця. Вона орденом Леніна нагороджена і Червоної Зірки...
— Так чому ж ти не з ними?
— Вони на фронті, а я...
У хлопчини не попадав зуб на зуб, з синіх оченят лилися сльози.
— Та чого ти допитуєшся, теж мені слідчий. Не бачиш, замерзає хлопець! — розсердився на товариша другий партизан. Він зняв з себе теплого кожуха і закутав хлопця.— Поїхали, хлопче! Не пропадеш з нами.
Хлопчину, загорнутого поверх кожуха шинеллю, швидко вмостилі посеред саней.
— Давай, жени!
— Та дивись за вибоями, бо голову відірву! — попередив хтось
ЇЗДОРОГО.
Коні рвонули навздогін за першими саньми.
Партизани обліпили хлопця, хтось почав розтирати йому руки, голосно хукаючи.
— Звуть тебе як?
— Ві-ги-и-ктор!
— Замерз?
— Нічого.
його виснажене тільне билось, немов у лихоманці.
— Іване, в тебе нічого не лишилось у флязі?
— Дивись, шоб не так,— засміявся хтось із партизанів.
— Чого смієшся? Отже і є!
— Дай сюди!.. Вікторе, ось випий, зігрієшся.
— Піонерам пити не мо-ожна.
Партизани засміялись.
— На холоді можна.
— Ніде не мо...
— Ти що ж, хочеш запалення легенів схопити? Напартизаниш тоді до бісового батька.
— А ви п’єте?
— А як же на холоді не випити? Така робота у нас, брат, підривників. Лежиш, лежиш у снігу, до кісток промерзнеш, ну і коли б...
— Та годі вже тобі. Давай хлопчині швидше, бачиш, посинів. Партизан відгвинтив кришечку, стріпнув флягою. Десь на денці щось
ледве чутно хлюпнуло.
— Залишив, називається!—докірливо глянув на Івана і швидко підніс до Вікторового рота флягу.