Той не встиг отямитись, як в рот полилося щось тепле, спалило мов окропом. Ковтнув раз, вдруге і поперхнувся. Довго відкашлювався, а потім жадібно вп’явся зубами в кусень промерзлого хліба.
По тілу розлилося приємне тепло, і Віктор заснув міцним сном.
МІСТО, НЕ ПОЗНАЧЕНЕ ПА КАРТАХ
Це було справжнє місто. З вузенькими стежками-вулицями, що кожна мала свою назву, з житловими будівлями, з майданом, де проходили тактичні заняття і зачитувались накази командування. Були тут їдальня, і пекарня, кравецькі й взуттєві майстерні, майстерня ремонту зброї і склади. «Місто» це виникло восени, росло і ширилось з кожним днем.
Тут жили партизани. Вдень і вночі над головою шуміли велетенські
сосни, тонкі пружні берези. Вились і танули серед дерев сизі димки над бараками.
Кожного дня до загону прибували нові люди. їх тимчасово поселяли в готових будинках, а вже другого дня десь в стороні виростав новий барак, до нього пролягала вузенька стежка, і хтось давав тоді їй назву. Так у «місті» з’явились «вулиці».
Віддалік у густому хвойному лісі була розташована господарська частина загону.
Закидані снігом вози чекали весни, вишикувалися в ряд сани. У примітивній стайні стояли коні, тут же відгодовувалась худоба на м’ясо. Сивобороді партизани з гвинтівками за плечима і гранатами на поясі доглядали худобу.
На дорогах і стежках навколо партизанського міста стояли вартові і замасковані секрети — біля самого табору і далеко від нього на багато кілометрів.
Фашистам ніяк не вдавалося позначити на своїй карті цей пункт. Вони посилали розвідників, шпигунів, але ті доходили вільно тільки до партизанських застав, а в «місто» потрапляли з зав’язаними очима і ніколи не повертались.
Коли випав сніг, фашисти заборонили населенню ходити в ліс. За порушення цього наказу людей карали на смерть. Вони вважали, що тепер партизанські стежки та дороги приведуть до таємничого міста.
Іван Павлович наказав запрягти щонайменше двісті підвід і прокласти дороги в усіх напрямках по всьому лісу — до всіх найближчих сіл. І так щоразу, після снігопаду, по кілька днів і ночей метляли лісом партизанські упряжки, прокладаючи безліч доріг і сплітаючи їх в такий вузол, що вже нікому не можна було його розплутати.
Таємниче партизанське міс^о залишалось невідомим і неприступним. Не було воно позначено і на партизанських картах. Та кожен партизан безпомилково знаходив його. Так бджола знаходить свій вулик, хоч якби далеко вона від нього не залетіла.
Партизанське місто справді чимось нагадувало вулик. Щоранку сюди повертались більші і менші групи партизанів, щовечора й щоночі виходили вони звідси рідкими ланцюжками. Приносили відомості з усіх кінців розвідники, приходили з доповідями мінери, поверталися взводи і роти з бойових завдань.
На перший погляд здавалось, що тут панував якийсь нелад, в якому важко було розібратись. І тільки добре придивившись, можна було зрозуміти, шо кожна людина добре знала своє завдання і ретельно виконувала його.
Куховарки варили у великих казанах партизанський обід. У лісі дзвеніли пили й лунали удари сокир: то будувались нові будівлі і заготовлялись дрова для кухні. Стукотіли молотки — шевці ремонтували і шили нові чоботи; строчили швейні машини — кравці шили білизну та одяг.
Місто жило. Командири робили все, щоб табір як можна довше лишався невідомим ворогу.
* * *
Льонька Устюжанін повертався до партизанського табору перед світанком.
їхали весь час лісом, і Віктор трепетно вслухався в нічний гомін, роздивлявся навколо, йому здавалось, що їдуть вони не по землі, а пливуть якоюсь підземною річкою. Скрипіли полозки, пирхали коні, а навколо щось гуло, стогнало, ревло. Холодний вітер кидав пригорщі колючого снігу в розгарячене лице хлопця. Коли виїздили з-під густого склепіння дерев, навколо світлішало, ліс стояв чорною стіною, рідкі кущі на поляні здавались якимись незграбними, чудернацькими постатями. Затамувавши подих, Віктор не міг одвести від них очей. То йому ввижалось село, вирізьблювались контури химерних будинків, у вікнах яких немовби спалахували на якусь мить сині вогники; то все те враз зникало, і перед очима пробігали якісь фігури, наближались грізно, невблаганно. Наляканий хлопчик тісніше тулився до партизанів, що дрімали на санях, і на мить заплющував очі.
Він їхав разом з Льонькою, який, познайомившись з хлопцем, забрав його на свої сани. Віктор зігрівся під теплою шинелею.
— Дядю, вже скоро? — допитувався він раз за разом.
— Скоро,— відповідав Льонька.
Коні ледве плентались. Ліс лежав попереду без кінця, без краю, одну галявину зміняла інша, і здавалось, цій дорозі не буде кінця.
— Скоро вже, дядю? — канючив Віктор.
Устюжаніну, мабуть, уже набридли ці запитання. Досі він терпів, але нарешті не витримав:
— Ти в партизани прийшов, хлопче, чи куди? Партизани ніколи не питають, близько чи далеко. їх справа йти і бити ворога, де б він не зустрівся.