Вікторові стало соромно, він почервонів, а на сині оченята набігла сльозинка. Та не побачив всього цього в темряві Льонька. Хлопець тепер стежив за всім мовчки, і Устюжанін вирішив, що Віктор знову заснув.
Коні швидше задріботіли ногами, весело запирхали, відчувши, мабуть, близькість людського житла, своєї стайні і заслуженого відпочинку. Посвітлішало, і Віктор почав розрізняти дерева: стрункі стовбури і важкі білі шапки сосен, густі, як щітки, вкриті інеєм кущі.
— П’ять! — долинуло звідкілясь з-під крислатої сосни.
— Москва! — відгукнувся Льонька.
Тільки тепер Віктор переконався, що то йому не причулось.
— Хто? — знову голос з-під сосни.
— Устюжанін, хлопці.
На дорогу вийшов якийсь чоловік.
— Закурити маєш, Устюжанін?
— Аякже!
Коні важко посапували, поводили запалими боками. Гомонів приглушено ліс, гудів десь у верховіттях дерев вітер, і більше ніщо не порушувало спокою. Віктор прислухався до розмови Устюжаніна з незнайомим і думав про те, що мала означати сказана Льоні цифра. Уже пізніше він довідався, що кожного дня партизани встановлювали новий пароль. Це було якесь число. Вартовий при чиємусь наближенні тихо називав цифру, казав, приміром, «п’ять». Той, хто підходив, повинен був відповісти «дев’ять», бо паролем була цифра «чотирнадцять». Коли хто з партизанів кілька днів не був у таборі і не знав цифрового пароля, він відповідав просто — «Москва». Вартовий тоді запитував ім’я того, хто повертався в табір.
— Як успіхи? — поцікавився вартовий, закуривши.— Рвонули?
— Рвонули!—з гідністю відповів Устюжанін ». кількома словами розповів про сміливу операцію.
— Молодці! А ми вартуємо,— зітхнув вартовий.— Махорочки не даси? У хлопців вуха пухнуть.
— Чому ж не дати... А що тут у нас? Командир вдома?
— Виїхав, комісар тут.
Сани рушили далі. Віктор думав, що зараз дорога закінчиться, але час ішов, світало, а мимо, як і раніш, пропливав ліс, галявини, кущі. На санях сиділи й дрімали тільки їздові; всі інші спали, немов були не на двадцятиградусному морозі, а в хаті, біля гарячої печі. Один тільки Льонька Устюжанін не спав.
Через якийсь час в’їхали на подвір’я. Віктор дуже здивувався, побачивши тут під крислатими соснами багато саней і стайні, де стояли рядами коні.
В загоні не спали. Конюхи швидко прийняли коней, а пробуджені хлопці неохоче підіймалися з саней, солодко позіхаючи й потягуючись. Ледве помітною стежкою пішли в табір. Льонька, що за всю дорогу не задрімав і на мить, хоч і не спаз уже три доби, ішов, ледве помітно перевалюючись. Він наче боявся піддатись спокусі і лягти тут же в сніг, щоб заснути непробудним сном.
Вузенька, як нитка, стежина втягувалась кудись у непролазні хащі. Хоч уже розійшовся вранішній присмерк і навколо пробивалося молочно- сіре світло, Віктор не міг помітити нічого, крім дерев і снігу.
— Десять!
— Чотири!
Вибита сотнями ніг дорога стала ширша й твердіша. Перед очима зненацька виникла якась незвичайна будова. Віктор помітив її тільки тоді, коли побачив яскраво вирізьблені на білому фоні двері. Довгий низький барак був увесь заметений снігом. Звідкись раптом війнуло димом, так приємно запахло житлом. І хоч як був Віктор вражений і захоплений всім баченим, він мимоволі позіхнув, а на очі на якусь мить упала сонна втома.
Партизани підійшли до другого барака. З чорної залізної труби валував густий дим,
Устюжанін спинився і звернувся до своїх товаришів:
— Негайно спати! Я повернусь через хвилину — начальству доповім тільки. Віктора покладіть, гарненько вкрийте шубою.
Увійшли в темні сіни. В чиїхось руках спалахнув кишеньковий ліхтарик, хтось відхилив ковдру біля входу, і на Віктора війнуло теплом.
Це був барак партизанів-підривників. Вони побудували його самі, поробили просторі нари для спання, зліпили цегляну піч.
Віктор, мов заворожений, оглядав партизанське житло. Сплячі солодко хропіли, і в нього самого мимохіть почали злипатися повіки. Хтось дав йому велику шубу на підкладці з вовчого хутра. Хлопчик упав на м’яку постелю з запашного сіна і одразу відчув повне безсилля. Очі заплющились, і тепер уже ніщо не змогло б його підняти на ноги.
«Я партизан!» пробігла в голові думка, і відразу ж над ним заспівав вітер, загуділи сосни, тихо погойднулись сани, а коні невпинно бігли, і здавалось, не вперед біжать вони, а все назад.
«Чого це вони задкують, дядю?» намагався спитати Віктор, та язик зовсім не слухався його, а все тіло скував сон.
К 0 МІ С А І»
Прокинувшись, Віктор з подивом оглянув незнайоме житло і, згадавши, куди він на світанку потрапив, щасливо посміхнувся.
У невеличке вікно пробивалось тьмяне світло, в бараці було напівтемно. Нікого не помітивши, хлопець поповз до вікна.
— Виспався, орел? — почув він голос над головою.
Віктор підняв голову. На верхніх нарах, звісивши вниз ноги, сидів Устюжанін.
— Виспався, дядю Льоня!
Льонька сплигнув униз:
— Добре ми поспали, Вікторе! Богатирським сном—сім годин підряд. А тепер умиватись! У нас це робиться просто — сніжком. Не боїшся?
У Віктора мороз пішов поза шкірою, коли він згадав, як учора босий стояв на снігу. Але він хоробро відповів: