— Пхі-і, подумаєш, снігу забоявся б! Я і спати на снігу міг би...
— Диви, який молодець! Тоді пішли вмиватись. А потім підемо в майстерню. Я тобі, брат, таку шинель офіцерську замовлю — на весь загін одна така буде. І чоботи теж. І шапку...
— Мені коли б будьонівку!
— Можна і будьонівку. І жити будеш з нами, підривниками. У нас хлопці, знаєш, перший сорт! Один сміливіший за другого.
— А ви мені зброю дасте?
Устюжанін набрав у руки снігу, замислився:
— Зброю...
Він почав розтирати червоними руками вогку сіру грудку і не квапився з відповіддю.
— Ну, хоч невеличку, хоч отакісінький пістолетик. Я хочу фашистів бити.
— Ого-го! — загоготав Льонька, із задоволенням розтираючи руки снігом.— Та ти хоробрий!
— А мені шо? Стану біля дороги, коли фашисти їхатимуть, наведу на них пістолета і вистрілю. І не один раз, а скільки куль буде в пістолеті, повбиваю фашистів, а сам навтікача... Би знаєте, дядю, який я прудкий?
Устюжанін аж падав зо сміху. Віктор, низенький, опецькуватий, в широкій фуфайці, шморгав кирпатим носиком, сяяв синіми очима і весь час підсовував угору непомірно великого кашкета. Льонька помітив, що він і не думає вмиватись.
— Ти що ж? Казав, що спав би на снігу, а насправді боїшся і доторкнутись?
— Та як же? Бачите, рукава які!
Справді, рукава Вікторової фуфайки сягали до колін.
Мабуть гадаючи, що дав вичерпну відповідь, хлопчик запитав знову:
— То як же буде зі зброєю?
— Як же тобі її давати, коли ти умиватись не хочеш?
— Я не хочу?
Хлопчикові очі спалахнули, він енергійно зірвав з себе кашкета, скинув фуфайку й сорочку і став до пояса голий, поруч Льоньки.
Вони обидва пирхали й вурчали, кидаючи один на одного сніг.
— А тепер я бачу, що ти хлопець хоч куди. З нами житимеш. Ми на залізницю, а ти барака стерегтимеш. Завгоспом будеш.
— Не хочу завгоспом! Мені б тільки зброю...
Вони вбігли в барак, і Льонька почав витирати свого підопічного рушником.
В цей час їх покликали до комісара.
Поспішаючи до штабу, Устюжанін на ходу поправляв на грудях ремені, а за ним підбігцем ледве встигав Віктор.
— Ти ж мені по всій формі! — наказав Вікторові Льонька, на хвилинку спинившись перед дверима одного з бараків, і рішуче відкрив двері.
— Дозвольте, товаришу комісар?
— Зайдіть.
— Командир диверсійно-підривної групи старший сержант Устюжанін на ваш виклик з’явився.
— Здрастуй, товариш Устюжанін!
— Здравія желаю!
З-за виструнченої постаті Устюжаніна зацікавлено виглядав Віктор, мнучи в руках свого великого кашкета.
Останні дні комісар був хворий. Повертаючись з одної операції, він мало не потонув, і тепер його морозило. Він лежав на ліжку, весь
закритий ковдрами та кожухами. Але й хворий, він не кидав своїх справ.
— Командир загону ввечері виїхав у Соколиний бір. Беріть свою групу і негайно рушайте до нього. Там передбачається бойова операція, а з командиром людей небагато.
— Єсть, товаришу комісар!
— Поспішайте. До побачення!
Устюжанін козирнув, круто повернувся до дверей, а потім вернувся назад і по-дружньому сказав комісарові:
— Ось цей хлопчина, Михайле Платоновичу, орел! Віддайте нам його на виховання!
— Гаразд, подивимось.
Устюжанін швидко вийшов із штабу, а «орел» провів його таким поглядом, ніби хотів полетіти за ним.
Комісар пильно розглядав нового партизана.
Начальник штабу, відірвавшись од робо ги, теж уважно дивився на хлопчика. Віктор, червоний від хвилювання і снігового душу, переступав з ноги на ногу, шморгаючи носом, і своїми синіми оченятами поглядав то на начштабу, то на комісара.
— Сідай, Вікторе. Так тебе, здається, звати?
— Так,— тихо відповів хлопчик.
— Скільки ж тобі років? Та ти сідай, сідай!
Віктор обережно сів на кругляк з дерева, який правив за стілець.
— Я забув, дядю, чи мені вже вийшло одинадцять, чи ще тільки минає. Та вже, мабуть, є.
Комісар на якусь хвилину замовк, проникливо вдивляючись в хлопця. Він нагадав йому сина. Ось такий самий синьоокий шибайголова, ї справді, тому теж мало бути одинадцять. Комісар піймав себе на тому, що справді забув синів вік. А Віктор мовчанку комісара зрозумів по- своєму.
«Сердитий який. Швидше б уже відпустив... Льонька куди веселіший. То свій хлопець», подумав він і перевів очі на начальника штабу. Той теж мовчав. Віктор зітхнув.
— Як же ти до нас потрапив, Вікторе? — нарешті запитав комісар.— Де твої батьки?
Віктор шморгнув носом і, часто кліпаючи оченятами, почав пояснювати:
— Мій батько — великий генерал у армії, а мати — льотчиця. Вона з Гризодубовою літає. І тато і мама на фронті, а я з бабусею був у Києві. Бабуся померла, а я тоді в партизани. Я довго шукав...
— Ось як! — здивувався комісар.— А прізвище твоє як?
— Тимошенко Віктор, перейшов у третій клас.
Комісар посміхнувся самими очима. Начальник штабу зняв окуляри.
— Хороші у тебе батьки,— похвалив комісар.
Віктор просіяв:
— У мого тата орденів — на всі груди. І в мами два: Червона Зірка — ще в революцію їй дали, і орден Леніна.
Начальник штабу багатозначно глянув на комісара. Той, відкинувши полу кожуха й підвівшись на лікті, пильно дивився на хлопця. Віктор не витримав і опустив долу очі.