— Добре ти брешеш, Вікторе,— нарешті промовив комісар.— А ще, мабуть, піонер! Піонер же?
Хлопчик мовчав.
— Чому ж не відповідаєш?
— Піонер,— тихо озвався Віктор і очима, повними сліз, глянув на комісара.
— Ось як воно недобре виходить, коли піонери починають говорити
неправду.
Віктор з острахом глянув на комісара. Звідки він знає про те, що Віктор говорить неправду? Всі партизани повірили, навіть Льонька Устюжанін, а цей зразу — брешеш. Та що він...
Звідки було знати Вікторові, що комісар — колишній вчитель, який виховав не одну тисячу дітей,— навіть по очах дорослих умів вгадувати, чи говорить людина від серця, чи кривить душею.
Витерши рукавом сльози, Віктор підвівся з колоди, заговорив, схлипуючи:
— Пробачте мені... Хіба б мене взяли в партизани, коли б я сказав правду? І батько мій зовсім не генерал, і не Тимошенко я, а прізвище моє Гапунька. А коли б сказав, що Гапунька, то хіба ви взяли б? Відразу б сказали, що немає такого генерала. І мати моя не льотчиця, а була стахановкою на заводі, а батько охоронником. Тепер він воює, а маму німці забрали. Ще коли бабуся захворіла, то мати пішла на базар, хотіла цукру купити, і її з усіма захопили. Казала сусідка, що маму посадили на станції в вагон і вивезли в Германію. А бабуся тоді й померла... А я пішов з міста просто до вас. Хіба ж узяли б, коли б довідались, хто я?
Віктор стояв перед комісаром принишклий, мов мишеня. Тільки очі, сині, як волошки, налиті росою сліз, дивились на комісара з благанням і надією.
Комісар бачив, що хлопчик говорить правду. На якусь мить здалося, що перед ним його син. Хіба не могло і з ним такого трапитись? Сім’я комісара виїхала за кілька днів до окупації. Ходили чутки про те, що останні евакуйовані потрапили в оточення. Могла десь загинути дружина, а син, може, шукає теж партизанів. І, можливо, теж говорить: «Мій батько — генерал...»
Комісар стер гарячою долонею піт з широкого чола і важко опустився на ліжко.
— Не гаразд, Вікторе, своїх обдурювати!
— Та я ж, дядю... Хіба я хотів?.. Не взяли ж би!
— Всіх чесних радянських людей ми приймаємо.
— Еге, а дітей? — В хлопчикових оченятах засвітились лукаві вогники.
— А хіба дітей, та ше піонерів, учили коли-небудь казати неправду?
— Я вже більше ніколи, ніколи не буду! Це один тільки раз.
— А хто тебе навчив так говорити?
— Ніхто не вчив, я сам думав і... надумав. Бо хіба ж так узяли б?
— Узяли б! А тепер не знаю, що з тобою робити. Доведеться назад відправити. У нас люди тільки чесні, відверті. Бо інакше що ж то будуть за партизани?
Віктор перелякано глянув на комісара.
«І чому ця людина тут найстарша? Чому не Льонька?» крутились думки в голові. Він опустив голову й заплакав.
— Ще чого невистачало — плакати! Теж мені — в партизани зібрався!
— Так ви ж не приймаєте! Коли б прийняли, то я б і не брехав і не плакав.
Начальник штабу одяг окуляри. Він хотів щось сказати, але потім знову схилився над картою.
— Дядю комісар,— благально заговорив Віктор,— пробачте мені! Більше ніколи ні про генерала, ні про льотчицю...
— Ну, добре! Побачимо. Свиридов! Відведіть його в госпчастину, нехай помиють, одягнуть, нагодують, а потім передайте в розпорядження товариша Іванчук.
Ад'ютант комісара Свиридов виринув з-за ширми. Усміхаючись, підійшов до Віктора.
— Ну-с, генеральський сину, пішли екіпіруватися.
БОЄЦЬ ГАПУНЬКА
Віктора постригли, помили в партизанській лазні, олягли чисту білизну. Партизанські кравці пошили йому розкішне галіфе й френчик; з нової сірої шинелі, в якій Льонька Устюжанін пропалив якось, заснувши, полу, вийшла справжня офіцерська шинелька. Хлопчик став невпізнанним. Затримка була за чобітьми. їх шив знаменитий партизанський чоботар дядько Яків. Обіцяв зробити їх тільки надвечір
І ось тепер, одягнувшись у все нове, Віктор біг з кравецької майстерні до чоботарів.
На жодній із майстерень не було вивісок, але Віктор уже встиг вивчити партизанське місто так, як квартали Печерська у Києві Взуттєву майстерню, правда, знайти було легко і не знаючи її. Біля дверей майстерні на високому пні стояв велетенський солом’яний чобіт. В одному з боїв партизани розгромили німецький гарнізон і серед інших трофеїв виявили багато солом’яних чобіт, в яких гітлерівські солдати рятувались від холоду. Кілька таких «трофеїв» хтось із жартівників привіз у табір. Згодом усі чоботи погоріли в печах, а цього поставили біля взуттєвої майстерні.
Увійшовши до шевців, Віктор гордо пройшовся по бараку, намагаючись звернути на себе увагу. Він пильно придивлявся до кожного з чоботарів, щоб помітити, який подив і захоплення викличе його обмундирування.
— Тепер і справді неначе генеральський син,— сказав хтось.
Віктор почервонів, його історію знали вже всі партизани, і тепер
цей натяк було неприємно хлопцеві чути. Він знітився і притиснувся до дядька Якова.
Перед Яковом лежало два чоботи, і Віктор, гадаючи, що їх вже можна взути, схопив один.
— Не поспішай,— суворо сказав дядько Яків.— Ще встигнеш, Бачиш, підошва не прибита?
Він взяв у руки один чобіт, і тепер Віктор помітив, що підошва вся сколота в два рядки шилом.