— Ех, і чоботи будуть! Самі ходитимуть. Тільки свататись в таких чоботях.
Дядько Яків посміхнувся в коротеньку рудувату борідку, а Віктор почервонів, голосно шморгнув носом.
Швець спритно забивав шпильки, на підошві лягала біла доріжка, і Віктор не міг відвести очей від його роботи. Лунко стукотіли молотки, та найспритніше володів своїм інструментом дядько Яків. Незабаром один чобіт був готовий.
Дядько Яків, не випускаючи з зубів шматочка дратви, глянув на Віктора.
— Тобі, може, ще й підківки?
У Віктора заблищали очі.
— Набийте. Щоб були як справжні військові чоботи.
Діставши в’язку підків, Яків під захопленим поглядом хлопця вибирав потрібні, але всі вони були на ці чобітки великі, і тільки одна пара прийшлася. Вона начебто спеціально була викувана для Вікторо- вих чобіт.
— Ось оці тобі й прилаштую. Хоч вони й жіночі, але носитимеш, поки бачитимуть очі.
Вікторові трохи не сподобалось, що до його чобіт припасовують якусь частину жіночого взуття, але, розуміючи, що іншого виходу немає, він не заперечував.
— А які вони, дядю, жіночі? Хіба на них написано? Вони залізні. Правда? А то яка різниця, до яких чобіт їх прибити? Якщо малий на зріст чоловік і їх прибити, то будуть чоловічі, а як до жіночих чобіт, то будуть жіночі. А тепер вони партизанські. Правда ж, дядю?
Яків охоче згодився з доводами Віктора:
— То правда, не написано. Були жіночі — стануть хлоп’ячі.
Та й це мало порадувало Віктора. Він вважав, що згодитись з цим— значить принизити свою бойову гідність.
— А яка різниця, дядю? З якими підковами не ходити, аби фашистів добре бити.
Швець Яків задоволено посміхнувся. Віктор спостерігав, як збільшувалась біла доріжка на підошві другого чобота, і почав мріяти вголос:
— А мені, дядю, дадуть таку маленьку зброю. Ну, пістолетик такий, або ще звуть його маузер. Малесенький такий, а стріляє, дядю, ого-го як! Та хіба ви не знаєте? А ви, дядю, з чого стріляєте? З кулемета?
Яків поморщився. Віктор продовжував:
— Вийду я на дорогу, де німці їздять, сяду за кущем і — бац, бац! Усіх переб’ю, скільки не їхатиме. Мені що, малому,— хіба вони мене помітять! А коли й помітять, то хіба подумають, що я партизан?
У шевців на заклопотаних обличчях заграла усмішка, але Віктор одним запитанням зняв її, мов шаблею відтяв:
•— Дядю, а ви багато фашистів убили?
Яків глянув на нього якимись каламутними очима, пожував у чорних від смоли зубах дратву і, нічого не сказавши, ще енергійніше почав забивати в підошву шпильки.
Віктор не знав історії дядька Якова і його підручних.
Сам Яків, знаменитий на всю околицю швець, жив раніше далеко від партизанського табору, в селі. Шив чоботи. В армію його не брали, бо шкутильгав на ліву ногу. Іти в партизани якось не наважувався, хоч і чув про них багато.
Одного разу, коли випав сніг і лягла дорога, дядько Яків поїхав до лісу по дрова. Поблизу сухих дров не було. Треба було або рубати сирицю, або лізти на дерево за сухим гіллям. Добре наїжджена дорога вела кудись у глиб лісу. Мабуть, там були сухі дрова. Дядько Яків, який тижнями не виходив з хати, змерз і згадав, що жінка поклала в торбину хліб і цибулю, а для тепла — ще й пляшку горілки. Не спиняючи коня, швець випив усе те й поїв, бо відомо, що на холоді апетит стає вовчий.
Зігрівшись, він продовжував їхати все вперед і забрався в саму хащу лісу. Раптом з густих сосен вибігли озброєні люди, оточили його, почали запитувати, хто він і чого в ліс їде, і, вимовивши страшне слово «шпигун», зав’язали йому очі і повели кудись.
Якова привели до штабу. Тут його довго допитували і, не маючи підстав вірити його розповіді, нарешті заявили: «Будеш до весни жити у нас».
Виявилось, що він був тут не один такий. Ще дехто потрапив випадково у партизанські володіння. Так вони собі тут жили й працювали. Хто дрова рубав на кухні, хто чоботи шив, хто одяг, інші сани майстрували, і кожен з них подумував: «А чи не пора попросити й собі зброю? Які ж ми полонені? Душа в нас партизанська».
Отож запитання Віктора про те, скільки фашистів убив дядько Яків, боляче вразило і чоботаря і його підручних. Ніхто не відповів Вікторові, та й він на тому не наполягав, бо саме дядько Яків закінчив оковувати другий чобіт і почав витягати колодку.
Через якийсь час у Вікторових руках були новенькі, майстерно зроблені чобітки.
— Оце так чоботи! — з захватом вимовив Віктор.
— Кажу ж — свататись тільки,— посміхнувся Яків.
— Та що ви, дядю, свататись та свататись! Тут треба фашистів бити, а ви про таке говорите.
Сині оченята Віктора сміялись радісно й лукаво. Покректуючи, він натягав чоботи. Коли уже один був на нозі, він крутив ним, явно любуючись, і заявив:
— В таких чоботях до самого Берліна дійти можна. Еге ж, дійдемо, дядю? Льонька мені говорив...
Один з підручних Якова, сердито жбурнувши вбік чобіт, заговорив:
— Досить, к бісу цю роботу! До якого часу будемо тут коптитись? Що ми? Діти ось на таке збираються, а тут сиди, довбай молотком, снуй дратву... Я кажу вам: кидаймо цю дурну роботу!