Віктор насторожився. Про що вони говорять? Кидати? Тікати з загону? Еге, він хоч і малий, а хіба не бачить, до чого воно йдеться... Мовчки натяг другого чобота, стримано подякував і прожогом кинувся від шевців. За хвилину стояв він перед дверима штабу. Серце в нього налаталось, але рішуче постукав у двері.
— Зайдіть!
Він переступив поріг.
Комісар, відчувши, що йому краще, вже був на ногах.
— Дозвольте звернутись?
— Звертайтеся.
— Боєць Гапунька з’явився!
— Але ж я, здається, його не викликав?
—• То я сам з’явився.
Комісар розсміявся, начальник штабу теж сховав у вусах посмішку.
— Ну кажи, що в тебе, Вікторе.
Віктор заговорив майже пошепки:
— Дядю комісар, я був у шевців... Ну, в дядька Якова, то чув, як вони розмовляли. Вони збираються утікати з партизанів.
— Що, що?
— Один з них, отой білявий, каже: «Кидаймо к бісу цю роботу! Що ми, каліки? Діти збираються воювати, а ми молотком дзьобаємо та дратву снуємо». А дядько Яків каже: «Чекай, підемо і ми». То я...
Комісар голосно розсміявся. Глянув на начальника штабу. «Ну, що, мовляв, бачиш?» говорив той погляд.
В цей час у штабну землянку вбіг Свиридов і радісно доповів:
— Товаришу комісар, командир повернувся. Розбили поліцію, німців. Серед наших — ні вбитих, ні поранених. Визволили заложників. В загін прибуло більше сотні новеньких...
Ще не закінчив він своєї доповіді, як відчинились двері, і в клубах пари на порозі показався сам командир загону Іван Павлович Сидоренко.
ПОЧАТОК ДРУЖБИ
Коли на другий день Тимко прокинувся, Мишка вже не було в барані. Одягався, досадуючи на самого себе, що заспав, а ще більше на товариша, який подався кудись.
Поважно йшов табором, розпитуючи зустрічних партизанів, де зараз перебуває вчителька Любов Іванівна. Він мав їй представитись як учень і давній приятель.
...У партизанський табір вони потрапили тільки вночі. Перейшовши Дніпро, колгоспники заглибились у ліс і йшли цілу ніч. Тільки на ранок спинились в одному селі. Тут і зустріли партизанську групу, що йшла на виконання якогось завдання. Командир групи направив їх із своїм провідником у табір...
Тимко з подивом розглядав партизанське місто, хоч і не особливо показував це перед зустрічними. Подивившись на хлопця збоку, можна було подумати, що саме він, Тимко, був засновником табору. І справді: хіба не ввижалося все це йому в снах, хіба не думав про нього Тимко кожної днини?.. Тепер він спостерігав, як метушились по стежках-вулицях озброєні люди, кудись поспішаючи, і йому здавалось, що цих людей тут десятки тисяч. Тимко радів від думки, що він є частиною цієї грізної сили.
«Тепер уже не довго триматимуться фашисти,— думав він,— скоро їх поженуть звідси. І знову буде все добре! Він учитиметься в школі. Мишко теж. Шкода тільки, що Василя Івановича немає...»
Тимко раптом спинився. З-за барака вийшов синьоокий хлопчина в новенькій шинелі з золотими гудзиками і в добротних хромових чоботях.
Незнайомий теж, мабуть, не мало здивувався, побачивши в таборі свого ровесника. На хвильку був завмер, вагаючись, а потім зневажливо шморгнув носом, заклав руки в кишені і рушив повз зачарованого Тимка.
його вразила не військова форма Віктора, а те, що вся постать і навіть очі нагадали йому когось знайомого, але кого саме — він не міг пригадати. І вже коли Віктор проминув його, Тимко згадав: та це ж той хлопчина, якого він бачив серед військових під час відступу Червоної Армії! Тільки маленьку шаблю десь, мабуть, загубив... І Тимко привітався, як до старого знайомого:
— Здоров, малюк!
Вік^по обернувся й зневажливо хмикнув:
— Подумаєш, сам дорослий. І взагалі — хто тебе, скажи, займає?
— Та що, ти мене не впізнав?
Віктор з подивом глянув на Тимка:
— Щось не пригадую таких знайомих.
Тимко, підступивши до нього, заговорив переконливо:
— А пам’ятаєш, коли ви через наше село проїздили, за Дніпром. Ми ще тоді з Савою яблук цілий кошик винесли. Ти був з шаблею і сидів разом з командиром... Ми в тебе питалися, як до армії потрапив, а ти говорив, що тебе запросили... Сава ще сказав тобі, що брешеш. А Саву того, знаєш... убили, і маму його...
Віктор уважно слухав і міркував: визнати це знайомство чи не визнавати? Ніколи, ніде, ні в якій армії він не був і шаблі не носив. Цей хлопець, очевидно, прийняв його за когось іншого. Але було б дуже цікаво сказати, що це саме і був він. Ого! І в армії повоював, а тепер у партизани прийшов. Луснув би від заздрощів цей цибатий!
Віктор уже був прибрав гордовитої пози і звисока глянув на Тимка, та раптом пригадав проникливий погляд комісара і немовби почув його тихий голос: «Ось як воно виходить, коли піонери починають говорити неправду». Несподівано для самого себе Віктор розсердився:
— Та що ти мелеш? Ніде я тебе не бачив і ніякої у мене шаблі не було. Була б мені охота в армію! Я партизан.
Тепер на Віктора з подивом дивився Тимко: невже помилився? Так і є. Той же був чорнявий, і очі не такі сині. І на зріст виший, хоч і тонший. А це — качан якийсь... Тимко зрозумів, шо він через подібність одягу прийняв одного хлопця за іншого, і його взяла досада на самого себе.